Як Аврам Чомскі і Джордан Пітерсон перетворились на суцільне лайно

Сказати, що Аврам Ноам Чомскі і Джордан Бернт Пітерсон є популярними інтелектуалами, це не сказати нічого. Вони – гуру, вони – ікони. Їх читають, слухають, дивляться, цитують, вивчають, наслідують, коментують. До їхніх суджень прислухаються не лише обивателі й наукові спільноти, але і владні кола провідних країн Заходу.

Першому з них 93 роки, другому – 60. Перший є стовпом і живою легендою глобальної ліволіберальної течії. Другий перебуває на правому фланзі етичного й політичного дискурсів, а також вважається одним із лідерів і “фронтменів” впливового та загадкового міжнародного клубу Intellectual dark web, IDW. Книги першого шість десятиліть тому заклали початок “когнітивної революції”, opus magnum другого здобув всесвітню популярність як “підручник життя”. Його переклали десятками мов, зокрема й українською.

Ще на початку березня Чомскі заявив, що українці спровокували Путіна на агресію своїм впертим бажанням приєднатися до НАТО. А 12 липня Пітерсон у статті в журналі The Daily Wire припустив, що дії Путіна спричинені всесвітнім наступом американської дегенеративної культури”.

Так із двох протилежних позицій широкого і строкатого дискурсивного поля Заходу московський диктатор отримав титулованих та авторитетних “путінферштеєрів”. Отримав попри свою гіпертоксичність. Попри фронтальність і глибину тієї темряви, яку він несе світові на багнетах “армії мародерів”.

І якби це було локальним фактом позиціювання двох незалежно мислячих людей, то не варто було б загострювати на цьому увагу. У цивілізованому світі, зрештою, кожному вільно вибирати вектори своїх симпатій і спосіб власної репрезентації. Проте, на жаль, це не локальний факт. Десятки помітних західних інтелектуалів і лідерів думок чинять так само. Ідеться про Юргена Габермаса, Дітмара Барча, Паоло Коельйо, Франца-Штефана Грібля, Алісу Шварцер, Ріхарда Давида Прехта та про багатьох інших.

Можна було б, звісно, поспекулювати щодо “проплаченості” або ж таємної “залежності”. У нас, як відомо, люблять усе на світі пояснювати тим, що хтось комусь заслав “трохи баксів”, а ще “посприяв”, а ще “має компромат”. Проте там, де живуть і проповідують дискурсивні бонзи, інші розклади. Там проєктують себе на історію століття (кількох століть) і не розмінюються на дрібниці. Там твердо вірять, що історія канонізує лише імена тих, хто стояв біля джерел дискурсивної догми.

Перемога ЗСУ під Києвом не лише зруйнувала міф про непереможність путінського війська. Вона підклала міни під дискурсивні догми, що впродовж тривалого часу вважалися фундаментальними в тих методологіях, які пропонувалися для пояснення наріжних смислів першої чверті XXI століття. Дискомфорт від цього відчули й ліві, і праві. І ті, що пророкують неминуче падіння “світу ідентичностей”, і ті, які співають гімни старим-добрим цінностям.

В Україні несподівано для авторитетів розгорнулася “сила ідентичності”, пов’язана з поняттям політичної нації. Для ліволіберального дискурсу це, зрозуміло, порушення догми про несвоєчасність, ахронність і маргінальність “спроєктованих націй” (за визначенням Ентоні Д. Сміта).

Для ліваків, як відомо, доба націй минула. Ті з національних спільнот, що історично склалися від доби Вестфальського миру 1648 р. до Великої війни 1914–1918 рр., мовчки визнаються приреченими, архаїчними, давно пережитими. Але водночас дискурсивно зрозумілими (обговореними) інституціями. Фронтальне становлення якоїсь нової (необговореної) національної ідентичності в гіпермодерній Європі XXI століття, та ще й на класичній базі національного спротиву й героїзації воїнської спільноти, має для частини лівих інтелектуалів вигляд ледь не святотатства.

Адже зруйнована догма втрачає цінність. А “батьки” догми і її різноманітні “свояки” й “небожі”, відповідно, залишаються без золотого квитка до пантеону вічно актуальних. Для лівих догматиків, здається, було б зручніше, якби путінська імперія (дискурсивно обговорена, а тому у їхній системі уявлень – легітимна потвора) знищила необговорену українську ідентичність. Тоді не було б потреби нового обговорення, ревізії догм і перерозподілу рангів.

Якщо лівих зрозуміти неважко, то з правими не все так просто. Ясно, що в публічних виступах різноманітних “пітерсонів” держава Путіна була ледь не благословенним заповідником консерватизму. Але, на відміну від правих політиків, праві інтелектуали чудово розуміють, що за фасадом з імперськими орлами, митрами й кадилами московських попів ховається мільйоноголове чудисько ресентименту, якому насправді начхати й на консерватизм, і на традиції, і на культурний спадок. Воно просто хоче забрати й поділити. А відтак підняти над зґвалтованим світом не “аквафреш” і не чорно-жовто-білий прапор Романових, а червону каїнітську ганчірку з кривим написом “Грабь награбленное!”.

Є підозра, що праві інтелектуали знають про це. Добре знають. Але вони також прагнуть отримати золотий квиток. Суттєва їх частина оглядається на минуле. І бачить серед тих, хто здобув місце в пантеоні мислителів, Мартіна Гайдеґґера. Філософа, від якого так і не дочекалися ані каяття за роки членства в НСДАП, ані системного переоцінення власних публічних виступів доби Третього Рейху.

Праві розуміють, що пам’ять елітних клубів не гарантує золотого квитка. Що лише “цитувальна машина” університетів формує канон. А її вмикає така собі ситуативна “філософська попса”: залучення мислителя до яскравих політичних проєктів і світових процесів. До тих трагедій, які ставлять на центральній сцені. Зрештою, і Сократ став знаменитим через учня-тирана й судовий процес, а “легенда Платона” почала формуватися завдяки його пригодам при дворі тирана Діонісія Сиракузького.

Частина правих інтелектуалів подумки вже поховала західну цивілізацію, стрижневі модальності якої й далі формує ліберальний тренд. Вони очікують наступу східних імперій і переформатування глобального політичного поля. Вони розглядають путінську агресію як початок такого наступу. Як повернення Модерну і становлення нових владних каст. Вони сподіваються, що наляканий і принижений Захід буде змушений прийняти умови нової гри. Український спротив не вписується в цю догму. Адже брутальна імперська сила, якої вони чекали як “вітру очищення”, буксує і гниє в українських степах.

Саме крізь розчарування догматиків слід розглядати заклики західних університетських професорів і політиків із публіцистичним уклоном не давати Україні зброї та договірно зафіксувати нові “завоювання” путінської імперії. Тоді догматики зможуть сказати своїй аудиторії: “Ми мали рацію, наше вчення єдино правильне”. Тоді “цитувальна машина” працюватиме на фіксацію їхніх імен в історії мислення. А гіпотетичні інтелектуали майбутнього гіпотетично сприйматимуть їх як дискурсивних пророків.

Уже тепер можна стверджувати, що й “пітерсонам”, і “чомским” обламалося. Нація, яку вважали “спроєктованою” (майже “придуманою”), демонструє органічність і неабияку волю до існування. Те, що відбулося в лютому-травні, і те, що відбувається зараз, доведеться обговорювати. Долучати до дискурсу. Здається, що Чомскі, незважаючи на поважний вік, це розуміє. У липневому інтерв’ю “Медузі” він ревізує свої березневі заяви, викручується й ухиляється. Читати це бридко, проте минулі заслуги старого, майже напевне, на кінцевих терезах переважать.

Від Пітерсона, звичайно, і цього годі очікувати. Він ледь не дослівно переповідає шаблони путінських пропагандистів, демонструє некомпетентність і стає геть нецікавим.

Як на мене, якщо історія залишить його та йому подібних за межами пантеону мислителів, це буде справедливо.

Батьки догм

https://matrix-info.com/batky-dogm/