Росія на межі розпаду, — опозиційний політик Яковенко

Історія з Херсоном може стати переломним моментом у внутрішньополітичному російському порядку денному. Це надзвичайно символічна історія, яку можна було б пояснити російському генералітету за допомогою брехливих пропагандистських формул. Усе виходить на певну фінішну лінію. Як ви бачите теперішнє розгортання ситуації після втечі, чи підготовки до втечі, з Херсону?

Першою реакцією на те, що сталося, було відчуття радості, що відбулася дуже важлива подія, це справді так і є, це злам. Але я не казав би, що тепер, після Херсону, фашистський режим у Росії паде й усе покотиться. Ні, не покотиться. Досить великі ресурси є для виживання, і ми не знаємо, після якої чергової перемоги української армії російський режим почне валитися. Тріщини вже пішли, це очевидно. Тріщина між Путіним і російською армією поглиблюється, це помітно, тому що генерали від самого початку були проти цієї війни, цьому є прямі докази – виступи генерала Івашова, полковника Ходарьонка. Це люди, які довгі роки працювали в генштабі. Я особисто знаю і генерала Івашова, і Ходарьонка й розумію, що ці люди ніколи, за жодних обставин – це абсолютно затяті імперці – не виступали б від себе, це було явне послання генштабу.

Путін змусив їх воювати – генштаб, армію, а тепер намагається зробити відповідальними за поразки.

Передусім удар, якого завдали Пригожин і Кадиров, принісши голову генерала Лапіна Путіну на блюді, було спрямовано проти начальника генштабу Герасимова, який уже явно в немилості й стане, можливо, наступною жертвою. Генерали не мають бажання бути вівцями на заклання, вони в певний момент, коли вже настане повне невдоволення Путіним, скажуть своє слово.

А поки що путінський режим консолідувався тимчасово. Я уважно стежу, що зараз відбувається на федеральних каналах, в інформаційному полі. А відбувається там таке: постійні заклинання, що немає паніки, немає жодних проблем, постійне нагадування слів Кутузова «втративши Москву, ми не втратимо Росію – втративши армію, втратимо все». Намагаючись замінити Москву на Херсон, кажуть, що втрата Херсона, звісно, це погано, але не страшно, відвоюємо, головне – зберегли військових. Повна підтримка рішення Суровікіна і в телевізорі, і в Пригожина, Кадирова, у всіх, у всьому інформаційному просторі.

Характерний момент: злилися воєдино Пригожин, Кадиров, Суровікін і так далі. Таке враження, що в них з’явився принципово новий мілітаристський клан, який повинен забезпечувати ту чи іншу форму транзиту, життя воєнних злочинців, які можуть опинитися «крайніми» в теперішній ситуації. Зокрема йдеться про Пригожина, Кадирова і іже з ними.

Надійшла вказівка з адміністрації президента включити в заборонні списки, заборонити публікацію думок тих людей, які раніше були постійними спікерами, – генерала Гурульова та інших, тих людей, що постійно трішки критикували путінський режим за недостатню рішучість – що бомбу ядерну на Україну не кидає, що Європу досі не захопили. Тобто скажених, таких собі надяструбів, надімперців, зараз намагаються відсторонити. Раніше їм давали зелене світло, раніше критикувати владу за недостатнє людожерство було дозволено – зараз їх додали до стоп-списків. Щодо людей – партія війни сформована, до неї входить Кирієнко (він один з лідерів партії війни), Кадиров і Пригожин, генерал Суровікін. І плюс весь телевізор. Там взагалі альтернативи немає, телевізор весь є рупором партії війни. До партії війни належать ті, хто воювати не вміє, не знають, що це таке взагалі. Або проксівійськові, такі як армія Пригожина, армія Кадирова. І цілком можливо, що до партії війни почнуть вступати якісь окремі губернатори, у яких завдяки указу Путіна з’явилися свої регіональні армії, оскільки Путін своїм указом зажадав від них, щоб вони створювали загони тероборони.

Це буде ще одним кроком до розвалу Росії, бо поганий той губернатор, який не мріє відокремитися від Росії й створити самостійну державу.

Цей процес ми спостерігали під час розпаду Радянського Союзу, коли головними бенефіціарами цього стали очільники ЦК Компартії союзних республік, які всі стали главами самостійних держав. Здійснилася їхня мрія: вони припинили їздити до Кремля просити грошей. Тепер ситуація аналогічна, Росія, безумовно, на межі розпаду. Це не єдиний, але досить вірогідний варіант розвитку подій. І Кадиров, і Пригожин стали дуже впливовими гравцями. Щодо статистики я дивився дані компанії «Медіалогія», яка відстежує присутність різних персон й організацій в медійному полі Росії, аналізує кілька десятків тисяч російських ЗМІ.

Кадиров зараз лідер №1 за кількістю згадувань у Росії, з дуже великим відривом від найближчого суперника Собяніна.

Собянін – це мер Москви, найбільшого регіону, найбагатшого й найвпливовішого, та Кадиров більш ніж удвічі випередив його за кількістю згадувань у федеральних ЗМІ. Стосовно Пригожина цифри, на жаль, нема, але очевидно, що він теж є одним з лідерів. У нього своя «імперія», він зараз активно займається зовнішньою політикою. Відома його недавня заява, що він «втручався, втручається і втручатиметься у вибори в Сполучених Штатах Америки». Далі він пожартував, що вони здійснюють надточну хірургічну операцію з видалення нирок, печінки, серця в Америки, – типовий блатний жарт. Пригожин – це справжній кримінальник, який відсидів за важкими статтями ще в Радянському Союзі та який продовжує свою злочинну діяльність на території Росії. Фактично вони зараз мають самостійні ресурси, адже кожен з них має свою армію.

Патрушев, секретар радбезу Російської Федерації, буквально днями здійснив візит до Ірану. Ми розуміємо, про що йшла мова: про безпілотники, про балістичні ракети, якими вони планують убивати українців, зокрема громити наші цивільні об’єкти. І, відповідно, Патрушев і його клан ФСБ – чи вони збираються передавати  частину влади в середовище Пригожина й Кадирова? Закони соціалдарвінізму не передбачають, зрозуміло, подібного сценарію, але ми бачимо, що і Патрушев-сеньор, і Патрушев-молодший, спадкоємець,  намагаються триматися в тіні.

Чутки про те, що Патрушев-молодший буде наступником Путіна, існують, але я до них ставлюся дуже скептично. І головна причина полягає в тому, що жодного наступника в Путіна не може бути взагалі. Аби уявити собі наступника Путіна, потрібно осягнути внутрішню ситуацію Путіна: будь-який наступник миттєво Путіна здасть. Будь-який. Навіть найближчий друг.

Вижити на чолі Росії сьогодні наступній людині після Путіна – це здати Путіна, повісити на нього всі гріхи.

Єдиний спосіб вижити в наступника – здійснити операцію викидання Путіна на з’їдання, тобто на кримінальне переслідування, міжнародний суд, а тоді цілком спокійно вийти з-під санкцій і спробувати укласти мир з Україною, поторгуватися, щоб було якнайменше репарацій. Це окрема історія, і вона доволі фантастична з однієї-єдиної причини: наступника не буде. Такої спецоперації, як тоді, коли Єльцина на Путіна міняли, не буде. Путін чудово розуміє: щойно він на мить упустить з рук ключа від свого кабінету й телефону урядового, у той самий момент він зникне – його просто вб’ють. Тому що відповідати за всі злочини замість Путіна ніхто не захоче, отже його здадуть одразу. А те, що зараз внутрішньовидова й міжвидова боротьба в Кремлі розпочалася серйозна, означає, що Росія входить у період класичної смути. Це один із винаходів російської історії, який періодично траплявся, коли влада починала хитатися. Як правило, це ставалося після серйозних поразок у війні. Поразка в російсько-японській війні – велика смута, яка називалася «перша російська революція 1905–1907 років». Під час Першої світової війни Росія, щоправда, формально не програла, навіть виграла, але безглуздість війни, її тяготи спричинили те, що солдати просто почали вилазити з окопів і здійснили революцію, точніше переворот – Жовтневий. Одразу після того розпочалася велика смута, яку називають періодом громадянської війни, інтервенції тощо. Щось подібне назріває й зараз. Патрушев і ФСБ – це зовсім інший клан, який не має жодного стосунку до Кадирова й Пригожина, але вони люто ненавидять Кадирова й Пригожина. Кремль і його околиці все більше нагадують банку з павуками. Таке відбувається зараз. Поки що Путін якось утримує це під контролем, саме завдяки цьому він ще тримається. Насправді оточення Путіна, насамперед силовики, терпіти не можуть одне одного, і консенсусу з приводу того, що їм робити зараз, бути не може.

Я не вірю в консенсус між Патрушевим з його історією про «рязанський цукор» і, наприклад, середовищем Кадирова, Пригожина й так далі.

Насправді кожен із цих людей грає свою гру. Там насправді банка з павуками, бульдоги давно вже повилазили з-під килима, кров і слина розлітається навкруги. Голова Лапіна – перша жертва, точніше одна з найнаочніших і очевидних жертв. Буквально щойно помер Черкесов, голова ФСКН (федеральна служба Російської Федерації з контролю за оборотом наркотиків, – ред.), це той самий генерал ФСБ, який розпочинав з Путіним. Я не певен на 100%, що ця смерть невипадкова, та це була здорова, не надто стара людина, яка на здоров’я не скаржилася. Генерал Черкесов – це людина, яка описала владну ситуацію в Росії, що їм, чекістам, вдалося підвісити Росію на чекістський гак. Так, це той знаменитий чекістський гак, він казав, що чекісти – нові дворяни. Доволі гучна була історія. Це дуже близька Путіну людина, яка буквально щойно померла. Я не певен, що це кримінальна історія, але розборки тривають. Набагато менше значима фігура – гауляйтер Стремоусов, який також щойно помер, за офіційною версією, в автомобільній катастрофі. Мені якось не дуже віриться, що так сталося, я думаю, що просто такі фігури скандальні.

Стремоусов – це був наочний приклад неймовірного кадрового голоду на гауляйтерів, показник, що в Україні виявилося надто мало зрадників.

Це дуже дивна історія, коли в країні, у якій було окуповано 20% території, виявилося дуже мало зрадників. Дійсно мало, тому був важкий вибір, у цьому сенсі українці дуже серйозно підвели Путіна. Це лічені люди. Стремоусов, карикатурна фігура, уже почав просто заважати своєю патологічною тупістю, своїм скандальним неподобством і неймовірною активністю. Я вважаю, що все ж таки прибрали його свої. Хоча загалом могли й інші – доля зрадників завжди важка.

Тобто наступний цілком може бути Стрєлков? За цією логікою – якщо починаються дивні смерті або ліквідації одіозних персонажів.

Те, що Стрєлкова відправили на фронт, – це знакова подія. Хоча Стрєлков – фігура набагато поважніша, ніж Стремоусов. Усе ж таки це людина, у якої на руках велика кількість літрів крові, яка дійсно заслуговує серйознішої розмови й більшої відповідальності. Це міжнародний терорист, один з очевидно винних у збитті малайзійського «боїнга». Він, безумовно, є дещо небезпечним для Кремля, адже якщо він зараз відкриє рота й почне волати про зраду стосовно Херсона, це буде неприємно, хоча й недовго: рота йому закриють швидко. Насправді путінський режим зараз консолідується, він намагається згладжувати суперечності. Постійно чути заклики не розхитувати режим, припинити критикувати, зібратися всім. Що це означає? Якщо Україна не зможе в недалекому майбутньому звільнити всі території й вийти на кордони 1991 року, то швидше за все війна затягнеться, як кажуть, зима буде довгою. Тому що ресурси в Росії є, мобілізаційний резерв – 25 мільйонів людей, які підлягають мобілізації, а ще й можна додати поза цією кількістю – до 27 мільйонів. Звісно, всіх на фронт відправити неможливо – не всіх вдасться знайти. Адже велика частина, близько мільйону, втекла за кордон, бо не хочуть воювати, вбивати чи вмирати, нічого такого не хочуть росіяни. Але когось вловлять.

Проблема ще в тому, що вузьке горлечко мобілізаційної інфраструктури дає змогу відправити на фронт максимум 150 тисяч осіб.

Обмежена кількість казарм, та й просто взяти людей, витягти з ліжка, завантажити в автомашини, в автобуси, потяги й відправити на фронт – це неможливо. Це вже зовсім гарматне м’ясо, навіть без шкіри. Українська армія навіть не помітить цих людей, якщо їх так відправляти, тож так не вийде. Тобто потрібна хоч якась інфраструктура, хоч кілька днів їх потрібно тримати на полігоні, чогось навчити, якось одягнути, якусь зброю дати. Вся ця логістика вимагає інфраструктури. Інфраструктура розрахована на 150 тисяч осіб.

Це надзвичайно важливий момент: Путін потребує часу на перегрупування військ, на створення додаткових мобілізаційних імпульсів усередині РФ. Можливо, з цим пов’язані його фальшиві спроби повертатися до перемовин. Формула загалом була яка? Він намагається якось утримати захоплені території й перевести це все діло на місячне-двомісячне перемир’я. Чи ситуація в Росії міняється настільки швидко, що він справді збирається до якихось серйозних перемовин? Як ви бачите історію з путінськими переговорами на цьому тлі? Путін зацікавлений у перемовинах, тому що йому потрібне перегрупування своїх військ, але Україна не зацікавлена в цьому перемир’ї, і ми просуватимемося далі. Як розв’язуватиметься ця дилема?

Дивіться, що відбувається: Путін раптом запалився дружніми почуттями до України, заявив, що «ми хочемо відновити повномасштабну взаємодію з українськими колегами». Вони, як виявилося, колеги. 8 років до цього вбивав українців, потім пішов війною й 8 місяців убивав уже масово, бомбив, обстрілював ракетами, грабував, ґвалтував, розоряв оселі, а тепер раптом сказав: ну, а тепер давайте відновимо повномасштабну взаємодію з українськими колегами.

Це приблизно так, якби Гітлер десь у квітні 1945 року звернувся до керівництва Радянського Союзу, Британії й США з розмовою на кшталт «дорогі друзі, ми ж усі свої люди, нумо поговоримо.

Забудьмо про наші невеличкі непорозуміння й відновімо взаємодію в повному обсязі». Тобто людина поводиться наче якийсь прибулець, у неї явно серйозні проблеми з головою. Проте таку заяву Путін зробив, візит Саллівана став тому причиною. Салліван спочатку мав розмову з Патрушевим і з Ушаковим, помічником Путіна з міжнародних справ. Відтак він приїхав до Києва, розмовляв із Зеленським. Зрозуміло, що мета цієї човникової дипломатії Саллівана полягала в тому, щоб заспокоїти американську, європейську громадськість, що в принципі сторони війни готові до якихось розмов про якийсь мир. Головне – уникнути третьої світової війни, яка буде останньою. З цією метою, безумовно, відбулася розмова з Зеленським, щоб він пом’якшив риторику. І що дуже характерно – заява Зеленського про умови миру з Росією містила 5 пунктів, кожен з яких абсолютно непридатний для Путіна. Це виведення військ за межі України на кордони 1991 року; друге – контрибуція, тобто заплатіть за все, що ви зруйнували та знищили; третє – покарання всіх воєнних злочинців, головним з яких є Путін, тобто пропозиція Путіну покарати Путіна (Путін, авжеж, на цю пропозицію пристане); вимога, щоб таке більше не повторилося. Зверніть увагу: серед цих вимог не було того, що є в указі Зеленського, – що переговори неможливі з Путіним, тобто що розмовляти можливо лише з наступним президентом. Це не означає, що Зеленський скасував свій указ. Просто в цій своїй заяві він не назвав цю вимогу, що розмовлятимемо з ким завгодно, але не з Путіним. Цього не було. Але не могло бути такого, що Зеленський забув про цей пункт, адже він сам підписував цей указ. Він не скасував цей пункт – просто не назвав його. Певно, це той компроміс, те пом’якшення, на яке він погодився після того, як його та його адміністрацію, зокрема Єрмака, умовляв Салліван. Це, схоже, була та кістка, яку кинули обивателям і надто вразливим політикам, європейським й американським, які не бажають, щоб ця війна перетворилася на світову й термоядерну. Насправді це все ритуальні дійства, які не мають жодного стосунку до реального процесу, бо зрозуміло, що такі умови для Путіна є абсолютно неможливими. У тому обсязі, в якому їх пред’явлено, на сьогодні вони неможливі ні для кого з тих, хто реально претендує на владу в Росії. Зрозуміло, що репарації – це понад трильйон доларів, якщо все рахувати. Це треба розмовляти зі спеціалістом, економістом, – людиною, що добре рахує втрати, але точно це понад трильйон доларів. Тобто це сума, яку Росія виплачуватиме, точніше те, що там залишиться від Росії після війни. На це можна піти після повної беззастережної капітуляції. Жоден мирний договір, жодні мирні переговори таку суму не можуть містити – лише повна беззастережна капітуляція.