Наприкінці січня 2023 року в медіа з’явилася новина про те, що американець українського походження Григорій Степанець заповів мільйон доларів головнокомандувачу ЗСУ Валерію Залужному. Невдовзі стало відомо, що ще мільйон він залишив музичному колективу «Хорея Козацька» і по два мільйони вишам — Українському католицькому університету та Києво-Могилянській академії.
Сам учинок та уривчасті біографічні відомості свідчать про неординарність і масштаб особистості Григорія Степанця, тож ми вирішили дізнатися більше про його життя. DOU вдалося зв’язатися з донькою Григорія та його другом і колегою. Публікуємо статтю на основі їхніх спогадів та інформації з відкритих джерел.
У чому полягає цінність цих спогадів? Інформація про Григорія Степанця здебільшого відома з короткої біографії, яку його дочка Мілана дозволила опублікувати в медіа. Сама жінка забажала зберегти конфіденційність і відмовилася спілкуватися з журналістами. Однак нам вдалося сконтактувати з нею через Мар’яна Мартинюка, старшого партнера «Моріс Ґруп» — компанії, яка юридично супроводжувала передачу спадщини Валерію Залужному та музичному колективу «Хорея Козацька».
Мілана письмово відповіла на наші запитання, а також пояснила, чому оприлюднила саме короткі відомості про батька: «Була мета лише продемонструвати генералу Залужному, що йшлося про реальну людину, яка заробила гроші чесним шляхом».
Були дні, коли з їжі не залишалося нічого, крім цибулини
Григорій Степанець народився 8 квітня 1938 року у Вінниці. Коли Друга світова війна прийшла на територію України, батько хлопчика пішов на фронт. За словами Мілани, незабаром у серпні 1941-го чоловік загинув. Маленького Гриця разом з мамою евакуювали на Урал.
«Там вони часто голодували: були дні, коли не залишалося нічого, крім цибулини. Батько завжди розповідав про це з тремтінням у голосі, насилу стримуючи сльози», — згадує дочка.
Після закінчення війни Григорій з матір’ю повернулися до Вінниці, але жилось їм важко. «Вижили завдяки братові бабусі, який повернувся з війни без ноги; він допомагав їм, ділився своїм пайком. Пізніше, у підлітковому віці, батько ловив рибу і раків — цим переважно і харчувалися. Батько розповідав, що в той час у Вінниці була лише одна українська школа. Вони з родиною мешкали на вулиці Котовського, практично навпроти будівлі НКВС, і на початку 1950-х тато став свідком арешту двох католицьких священників. Йому тоді було 12 років, і це сильно вразило його».
У фейсбук-групі «Вінниця цікава» опублікували кілька дописів зі спогадами про Григорія Степанця. Олександр Петровський написав їх на основі книжки Ніла Краса (справжнє ім’я Соломон Вайнштейн) «Моя Винница» та особистого листування з письменником, який навчався зі Степанцем у паралельних класах. Серед іншого Ніл Крас пише, що мама Григорія була хворобливою, підробляла гаптуванням, а дядько був художником-оформлювачем.
Коли школа № 4, де навчався Степанець, перебралась з вулиці Червоних Партизанів на вулицю Гоголя, вчитель хімії Лев Сомін обладнував там хімічний кабінет: «Електрифіковану таблицю Д. І. Менделєєва для кабінету (шик-модерн того часу) збирали Григорій Степанець зі своїм товаришем Михайлом Вайсбергом, з яким вони просиділи за однією партою шість шкільних років».
У книжці «Моя Винница» є така фраза: «Роздумуючи над тим, чи були в нашому та паралельному класах обдаровані учні, я завжди виділяв лише одного». Йшлося про Григорія Степанця. Пояснюючи цей уривок, Ніл Крас написав Олександру Петровському:
«Ось уже кілька днів намагаюся пригадати, чому я виділяв Гаріка, знаючи його так мало. За виразом обличчя, за окремими словами, за чимось іще? Що могло залишитися в моїй пам’яті через багато десятиліть? До того ж про його успіхи в Москві, після закінчення університету, я нічого не знав. Мабуть, я підсвідомо вловив у цьому трохи вайлуватому хлопцеві прояви таланту. У школі Гарік був по-доброму дивним. Один з його друзів розповів мені, що до іспитів він готувався видершись на дерево поруч з будинком. Думаю, можливо, стукіт від швейної машинки матері йому заважав».
Випускне фото з книжки Ніла Краса «Моя Винница». Фото Григорія Степанця зліва від директора школи
Втратив роботу через лист на захист дисидентів
Як згадував пізніше сам Григорій, у нього в школі були чудові вчителі. У 1955 році він отримав золоту медаль і вирішив вступати до Московського державного університету імені Ломоносова. І для цього йому потрібно було скласти фізику. Щоб виділитися на іспиті, за спогадами шкільного друга Михайла Вайсберга, Григорій студіював університетський підручник Фріша. Ніл Крас пише в мемуарах: «У Вінниці чув, що під час його вступу в МДУ і фізичний, і хімічний факультети хотіли здобути такого студента (після блискучого складання іспитів)».
Далі автор згадує їхню випадкову зустріч на залізничній станції 1956-го чи 1957 року:
«Він мав незвичний вигляд (відростив борідку) і, що було для мене зовсім дивно, тримав під пахвою щойно куплену газету німецькою мовою. Степанець їхав з Вінниці до Москви і зійшов на перон по газету. На моє запитання, чому німецькою, він відповів просто: „Живу в гуртожитку в одній кімнаті з німцем — ось і навчився від нього“. Потім Григорій вивчив ще італійську та англійську мови. Ними він володів вільно і навіть переклав кілька книжок».
1960 року Степанець отримав диплом магістра з хімії, а наступного року вступив на механіко-математичний факультет того ж університету. За словами доньки, паралельно з цим до 1963-го Григорій працював в Інституті наукової інформації, займаючись дослідженнями в галузі теорії графів. 1965 року здобув ступінь магістра з математики та вступив до аспірантури. За три роки захистився на кандидата хімічних наук. Одночасно викладав на хімічному факультеті, досліджував теорії адсорбції на кристалах.
«Захоплення математикою відсунуло хімію на другий план, а невдовзі взагалі перетворилося на справу, якій він присвятив усе життя, — розповідає Мілана. — Вже тоді він вважав, що інформаційні технології, які використовують комп’ютери для створення, обробки, зберігання даних і обміну ними, чекає велике майбутнє. У 1970 році батько почав працювати старшим програмістом в Інституті патентної інформації в Москві, потім у Державній науковій бібліотеці та „Центральній геофізичній експедиції“, звідки його звільнили під сфальшованим приводом після того, як він підписав листа на захист дисидентів. Батько довго не міг знайти роботу, оскільки був „звільнений за статтею“».
За словами дочки, Григорій тоді став навчати дітей математики та готував майбутніх студентів до вступу до університету. Крім того, він подав заявку на виїзну візу, але отримав відмову.
«У квартиру навідувалися КДБшники, але після першої неприємної розмови з одним із них двері ми не відчиняли», — ділиться Мілана.
За три роки до переїзду в США друзі допомогли Григорію влаштуватися до Третьяковської галереї, де він працював старшим програмістом та аналітиком. «Він брав участь у розробці інформаційної системи для оцифрування творів мистецтва, — розповідає дочка. — Ця система складалася з кількох центральних баз даних, розподілених локальних баз даних, бібліотеки зображень і підсистеми обробки зображень, що працюють у мережному середовищі. Комп’ютерне обладнання надала італійська фірма Olivetti; батько розмовляв італійською та із задоволенням допомагав італійським колегам. Він фактично жив на роботі».
Коли до влади прийшов Михайло Горбачов, ситуація змінилася — і Григорій Степанець отримав дозвіл на виїзд з СРСР.
Окрім цього, про життя Григорія в період 1955–1989 років відомо небагато. 1959-го він познайомився з майбутньою дружиною Аллою, з якою прожив у шлюбі все життя. У них народилася єдина донька Мілана, в якої є син і внук. За інформацією сайту The Dignity Memorial, дружина Григорія померла на день раніше за чоловіка.
До того як Григорій прибув до США 1989 року, він неодноразово відвідував Україну. Любив відпочивати в Одесі, Криму і, звичайно, бував у рідній Вінниці.
«Мені було років п’ять, коли ми всією сім’єю приїхали до бабусі в гості, — згадує донька Григорія. — Ми з батьком вирушили ловити раків на Південний Буг. Кілька годин ми пірнали за раками й наловили їх ціле відро. А коли повернулися додому, я сказала татові, що мені їх дуже шкода. Батько без вагань взяв відро і повів мене випускати раків у річку».
Вінниця у 50-х роках. Джерело
Переїзд у США і робота в Microsoft
Рафаель Лисиця, нині генеральний директор компанії Gottman Inc., емігрував з Одеси в Сполучені Штати 1989 року, з Григорієм вони познайомилися за п’ять років, коли разом працювали в Microsoft.
«Грег був дуже розумною і замкнутою людиною, мав маленьке коло спілкування. Я теж був замкнутим, тому навіть при тому, що в компанії було дуже мало вихідців із Союзу (за прізвищами на табличках можна було визначити походження), ми стали спілкуватися не відразу. Перша розмова була короткою, але вона все ж переросла в довгу. Нам було цікаво, і за деякий час ми стали близькими друзями попри велику різницю у віці — Грег за віком був як мій батько. Він видатна особистість і відіграв важливу роль у моєму житті».
Як згадує Рафаель, Григорій виїхав з СРСР за ізраїльською візою і спочатку хотів залишитися в Італії, оскільки любив цю країну, її мову, культуру, там жили його друзі з Olivetti. Проте залишитися не вдалося, і 1989-го Степанець приїхав до Редмонда, штат Вашингтон, де прожив останні 33 роки.
«У США він продовжував удосконалювати свою англійську, розсилав десятки резюме до різних компаній, — згадує Мілана. — Кілька місяців працював ліфтером, одночасно виконував математичні завдання для маленької приватної фірми. У 1990 році влаштувався в Microsoft, у якої в Редмонді була штаб-квартира, і працював там до виходу на пенсію. Він вкладав усі знання, енергію та сили у роботу і був щиро відданий своїй справі. Батько мав численні нагороди від компанії».
Рафаель був розробником, архітектором, а Григорій тестував систему. Вони разом працювали над новою операційною системою Windows NT. «Це була маленька ключова група Microsoft. Григорій був талановитим фахівцем високого рівня, він писав програми, які перевіряли надійність операційних систем. Його дуже поважали, давали йому проєкти, які ніхто інший не міг зробити», — зауважує Рафаель.
За його словами, Григорій мав глибокі знання у різних науках, які вмів інтегрувати. «Наприклад, він мав ідеї з математичної лінгвістики — і розумів багато речей значно краще, ніж провідні фахівці у найбільших компаніях. Однак важливо ще бути у правильному місці у правильний час. І в Microsoft, світовому лідері з технологій, йому вдалося застосувати свої знання. Його цінували за вміння мислити та розв’язувати завдання. Грег був дивовижний, дуже креативний, multi-skilled».
1997 року Григорій Степанець і Рафаель Лисиця разом подали заявку на патент. «Якось він мене запитав: „Чи є в тебе щось дуже складне, над чим ти думаєш?“. А мені доводилося міркувати над величезною кількістю складних речей. Я кажу: „Так, ось це одна з них, до якої ніяк не доходять руки“. — „Цікава проблема!“. Зрештою ми вигадали дуже цікавий метод».
Йшлося про технологію, яку можна використати для мінімізації етапів обробки даних на комп’ютерах, а також систем факсимільного копіювання.
«Тоді були популярними факси. Важливий момент — вони використовують коди змінної довжини. Тобто ви не знаєте, скільки бітів матиме конкретний код. Це не те, що звичайні коди, коли кожній букві відповідає один байт, два байти тощо. Змінні довжини потрібні, щоб стискати інформацію. Тамтешнім комп’ютерам бракувало потужності, щоби в режимі реального часу це обробити. І ми придумали, як це прискорити».
Microsoft змагалася у розв’язанні цієї проблеми з іншими компаніями, і створений Григорієм і Рафаелем продукт допоміг корпорації вийти в лідери. У 2002 році Степанець і Лисиця отримали патент Technique for decoding variable length data codes.
На пенсію Григорій вийшов пізніше, ніж звичайно. «Він був потрібний Microsoft, — згадує Рафаель. — Зазвичай людям починають натякати: „Тобі за 60, уже пенсійного віку“. А він працював ще довго. Здається, Грег вийшов на пенсію, коли йому було за 70, а може, навіть за 75».
Донька Мілана розповіла, що, на жаль, її батько не бував в Україні з того часу, як іммігрував до США 1989 року. «Він дуже багато працював і з країни не виїжджав до виходу на пенсію», — пояснила вона.
Кампус Microsoft, 1980-ті. Джерело
Малював, любив рослини, цікавився наукою та історією
Григорій Степанець вів скромний і закритий спосіб життя. Після виходу на пенсію він рідко виходив на зв’язок, не мав електронної скриньки, розповідає Рафаель Лисиця. Любив смачну їжу, але просту. «В Америці, на відміну від України, їжа часто красива, але не смачна. Грег не їв, як зазвичай люди, перше, друге. На обід полюбляв взяти шматочок смачного італійського хліба, добротного сиру, морквину, наливав собі трошки червоного вина. Навіть у цьому він був унікальний».
У багатьох матеріалах про Степанця є вислів його родичів «з любов’ю Григорія до України можна порівняти лише його любов до рослин і дерев». Ми попросили Мілану розшифрувати, про що йдеться:
«У моїх батьків був будинок з ділянкою, яку батько перетворив на сад, або, як казали друзі, на паркову зону з різними видами дерев, чагарників і квітів. Навесні, влітку і навіть ранньої осені сад вигравав барвами. Першими навесні розпускалися проліски, а потім естафету підхоплювали нарциси, тюльпани та гіацинти, влітку — магнолії, рододендрони, камелії, клематиси, троянди. Одними з найулюбленіших дерев у саду були араукарії, або мавпячі дерева, найдавніші екзотичні хвойні дерева родом з Південної Америки».
Рафаель Лисиця теж зауважує про любов Григорія до природи: «У Microsoft дуже гарний кампус: маленькі (особливо коли ми починали) одноповерхові будинки, які вписані в ліс як санаторій. Якщо ми хотіли поговорити, то йшли гуляти. Грег знав про рослини дуже багато. Називав мені латинські назви, розповідав їхню історію. Мене, щиро кажучи, це не цікавило, але він був настільки захоплений цією темою, що я виявляв йому повагу і заохочував розповідати далі. Коли він купив будинок подалі від цивілізації, там була велика територія. На пенсії він проводив багато часу в саду».
«Я думаю, що сад був для нього терапевтичним засобом, місцем для фізичного відновлення, — розповідає дочка. — Він відчував величезне задоволення від роботи і пишався своїм дітищем. Це було місце для роздумів, релаксації, іноді для розв’язання завдань. Контакт з природою дарував йому полегшення, він намагався, особливо в останні роки, коли тяжко хворів, проводити там якнайбільше часу. Часто згадував про свій улюблений сорт українських яблук — донешта, „найкращих у світі яблук“. У саду були також годівниці для колібрі, батько варив їм сироп, навіть коли був дуже хворий. Колібрі впізнавали його, не боялися і час від часу, зависаючи у повітрі, пили воду з лійки, коли він поливав квіти».
Фото саду Степанця, надане донькою
Сад був не єдиним захопленням Григорія Степанця. За словами Мілани, її батько мав численні інтереси: хімія, фізика, біологія, ботаніка, література, лінгвістика, мистецтво. «Книжки були невіддільною частиною його життя; він чудово знав історію, особливо історію України, досконало володів п’ятьма мовами, чудово розумівся на мистецтві та вмів малювати», — ділиться дочка Григорія.
Рафаель Лисиця теж зауважує про широту зацікавлень друга. Їхні бесіди стосувалися науки, техніки, культури, політики, філософії, мови. «Під час розмови з ним виникало приємне відчуття, що обидва співрозмовники набувають нові знання і сенси. Це велика рідкість. Грег вивчав явища глибоко, умів бачити речі так, як інші не бачать. І він очікував, що співрозмовник теж може відповісти на фундаментальні питання. Для нього була важлива свобода думки. Я мало зустрічав людей такого масштабу».
«Під час однієї з прогулянок у Microsoft ми обговорювали, як влаштований світ і що ми шукаємо в житті, — розповідає Рафаель. — Грег запитав мене, чи я читав Кафку. „Звичайно“, — відповів я. — „А його „Замок““? — „Ні“. Грег порадив прочитати, я дослухався. Невдовзі ми зустрілися знову. Я подякував другу і сказав, що „Замок“ — це найкраща книжка, яку я коли-небудь читав. Грег був втішений. Він сказав, що мало хто з його друзів поділяв таку думку про неї. І додав, що читав Кафку німецькою мовою. Напрочуд глибока людина».
Рафаель додає: «Часто кажуть left brain/right brain, feeling/thinking. У Грега було і те, й інше. Він завжди був на боці правди. Ви знаєте, що він підтримував дисидентів. Він про це багато не говорив, був дуже скромний, чесний, прямий. Не боявся КДБ, не боявся втратити роботу, гроші, престиж — це величезна сміливість. Так він поводився і в Америці. Тобто міг сказати те, що думає».
Заповіт
24 січня цього року видання The New York Times опублікувало статтю, де мимохідь згадувалося, що головнокомандувач української армії генерал Валерій Залужний цього місяця пожертвував ЗСУ мільйон доларів зі спадщини, яку отримав від американця українського походження Григорія Степанця. Згодом у медіа з’явилися відомості й про те, що Григорій Степанець залишив по два мільйони вишам — Українському католицькому університету та Києво-Могилянській академії та ще один мільйон — музичному колективу «Хорея Козацька».
Журналіст Віталій Портников пізніше розповів, що знав про цю історію ще з осені:
«Пан Григорій Степанець був ще тоді живий, він вочевидь тяжко хворів. До мене звернулися його друзі, які знали про його бажання своїм заповітом допомогти Україні. І вони спитали мене, наскільки реально знайти контакти тих людей, організацій, яким хотів допомогти Григорій Степанець. (…)
Пан Степанець не хотів жодного піару, але хотів, щоб його запам’ятали, щоб наприкінці свого життя, дуже плідного життя гідного громадянина України та Сполучених Штатів він мав можливість допомогти у розв’язанні конкретних проблем, які він вважав найголовнішими: свобода України, освіта України, культура України, українська мова. Що тут сказати, перед такими людьми можна тільки схилити голову».
Ми запитали у Мілани, чи мав її батько мрію, пов’язану з Україною. Вона відповіла: «Він мріяв про вільну, незалежну, економічно сильну, демократичну та успішну Україну». Донька Григорія поділилася, що ідея про заповіт генералу Валерію Залужному виникла майже одразу після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну: «Батько ставився до Залужного з надзвичайною повагою, захоплювався ним, вважав його великим патріотом України та архітектором усієї військової кампанії. Незадовго до смерті батько сказав мені: «Я хочу передати гроші генералу Залужному — він знає, що з ними зробити».
Також вона пояснила вибір інших бенефіціарів: «Він вважав, що освіта надзвичайно важлива для майбутнього економічного зростання України, хотів підтримати розвиток культури та мови, останню він вважав основою національної самосвідомості; дуже цінував внесок, який Тарас Компаніченко та „Хорея Козацька“ зробили в розвиток української музичної культури, слухав їхні пісні щодня».
Цей вчинок видається логічним продовженням життя Григорія Степанця, за словами Рафаеля Лисиці, його друг був самодостатнім, безкорисливим, романтиком.
«Для нього гроші чи влада не відігравали великого значення. В англійській мові є таке слово „giver“. Він був скромний у своїх потребах. І це допомогло йому накопичити стільки грошей. І те, що він не витратив їх на себе, не залишив усе доньці, багато говорить про нього. Дуже мало людей на це здатні».
«Батько, як і вся родина, щиро вірив у перемогу України, майже цілодобово слухав новини з фронту та сподівався дожити до того дня, коли на українській землі не залишиться жодного російського окупанта, — ділиться Мілана. — Він також турбувався про долю свого заповіту і дуже чекав звісток про те, що гроші отримають бенефіціари.
Увечері 24 жовтня 2022 року, за кілька хвилин до смерті батька, директор-розпорядник фінансової установи, який разом з адвокаткою Лорою Хоекстер легалізували передачу спадщини, написав мені, що важливу частину запланованої роботи виконали. Попри те, що батько вже був непритомний і життя ледве тепліло в ньому, у мене було відчуття, що він почує мене, і я зачитала вголос повідомлення. За мить він спочив навіки…»
Все про українське ІТ в Телеграмі — підписуйтеся на канал редакції DOU
Leave a Reply