«У Євгена Пригожина не було надто багато часу, щоб з’ясувати, хто ж таки його вбив.
Але все ж таки — він мав досить часу для цього.
Між вибухом на борту дуже надійного бізнес-джету Embraer Legacy 600 і тою миттю, коли російський злочинець знепритомнів під час свого запаморочливого падіння на землю, пройшло не більше кількох секунд, але, я впевнений, що він у повній свідомості все таки встиг зрозуміти, що ж саме сталося.
І він знав, чия невидима рука скинула його на землю з висоти 9000 метрів і потім спалила у вогняній кулі, спільно з його компаньонами вагнерівцями десь у сільській місцевості Тверської області на північ від Москви, і він знав, що, потім потягло його, ще далі вниз, вниз, вниз, до Аїду та до пекла. Він зрозумів, що відбувається, тому що ці останні кілька тижнів він, мабуть, у глибині душі вже очікував, що це станеться — або так, або у дуже схожий спосіб.
Пригожин знав, хто це зробив.
І ми – хіба ми не знаємо цього?
Нам не потрібно особливо розслідувати місце катастрофи. Нам не потрібно вивчати ДНК чи досліджувати записи стоматологів. Заява прес-секретаря французького президента відверто смішна – начебто існують «обґрунтовані сумніви» щодо того, що сталося з літаком. Які обґрунтовані сумніви? Розслабся, дідусю, розкажи мені ще якісь казки.
Неважливо, який саме метод був використаний — чи це була бомба, схована в ящику з-під марочного вина, чи це були ракети класу «земля-повітря», чи погане паливо чи обрізаний трос елеронів.
Весь світ чудово знає — і, повинен знати — що особа, яка стоїть за вбивством Пригожина та керівництва групи Вагнера, не кажучи вже про знищення екіпажу літака, — це та сама особа, яка санкціонувала, скажімо, отруєння у Великій Британії Олександра Литвиненка та Сергія Скрипаля. Вбивця Пригожина — це та сама особа, яка стояла за вбивством опозиційного політика Бориса Нємцова та правозахисниці Ганни Політковської, і, також за незліченними іншими злочинами.
Я готовий посперечатися, що в ту саму мить, коли вибух висмоктав з кабіни літака повітря, останньою думкою в приреченій маківці пригожинського черепа промайнула думка: «Путін!», і цій думці звісно передувало матючиння, яким так віртуозно володів колишній зек і продавець хот-догів.
Бо як же могло бути інакше? Озираючись назад, слід зауважити, що з боку Пригожина було б повним божевіллям повірити в те, що Путін залишить його живим.
Лідер групи Вагнер принизив свого покровителя та начальника. Його люди дійсно вирушили на Москву. Хоча російські ЗМІ і заперечують це, мало хто сумнівається в тому, що саме цієї загрози вистачило, щоб змусити Путіна втекти зі власної столиці. Група Вагнер збила російські військові літаки та гелікоптери. Вони вбили своїх співвітчизників у Росії. Вони захопили ключове місто Ростов – без жодного пострілу і, за активної підтримки місцевих жителів, а як актив для переговорів у них був ядерний об’єкт.
Своєю відвертою нахабністю бунтівники з групи Вагнер зруйнували саму коштовну ілюзію, від підтримки якої залежить існування російської держави, між, як і інших держав: те, що саме держава має, за словами соціолога Макса Вебера, монополію на легітимне застосування насильства.
Група Вагнер під керівництвом Пригожина відкрито та неприйнятно заперечила цю монополію. Чого б він не добивався своєю спробою заколоту, Пригожин зробив достатньо, щоб хай навіть ненадовго стати екзистенційною загрозою путінському режиму. Він висміяв саму владу Кремля.
Тому для керівника групи Вагнер було верхом марнославства вважати, що Путін зможе простити його, або ж дозволити йому продовжити нескінченно ходити по одній і тій землі. Пригожин знав — краще, ніж будь-хто, — що Путін вірить у вендетту. Навіть тоді, коли після завкінчення заколоту Путін запросив його на 29 червня до Кремля, він, мабуть вже знав, що тиран обмірковує репресії. Навіть тоді, коли кілька днів тому Пригожин з’явився на саміті Росія-Африка, він вже мав у глибині душі обмірковуват, що живе — на певний час.
Коли ми дивимося на моторошні кадри літака, що падає на землю, ми стаємо свідками чогось історичного. Це насильницька та демонстративна – практично онлайн – ліквідація чинним головою держави своїх ворогів. Я не можу пригадати за нашого життя іншого прикладу такої ж самої показної жорстокості, яка нічим не стримується, зі сторони будь якого світового лідера. Ми чуємо щось про те, що Кім Чен Ин робить зі своїми ворогами, але насправді ми цього не бачимо. Завдяки цьому вбивству Путін на наших очах перетворився на азіатського деспота, який упивається своєю безжалісністю і вбиває свого колишнього фаворита тільки для того, щоб показати, а хто саме в хаті господар.
Маски повністю зірвані. Путін відкрився у образі гангстера, а його абсурдна телевізійна «віддати повагу» мертвим вагнерівцям взята прямо зі сторінок «Хрещеного батька».
Євген Пригожин «був людиною складної долі», сказав Путін, і цей евфемізм, безперечно, увійде до того списку, що і — «він вже спить з рибами» і «ми зробимо йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитися».
Будучи глядачами цієї гангстерської драми, ми інстинктивно відчуваємо спокусу повірити, що цей момент — безжальне вбивство найстаршого і найближчого союзника — є ознакою того, що ми наближаємося до кульмінації – так само, як у сцені, коли Тоні Монтана у виконанні Аль Пачіно вбиває свого найстаршого і найближчого кубинського друга у фінальній частині фільму «Обличчя зі шрамом».
Багато західних аналітиків вважають, що епізод із Пригожиним – у цьому всьому жорстокому фарсі – є насправді демонстрацією смертельної слабкості Володимира Путіна.
Я читав і там і тут всілякі припущення, що це — початок кінця, і що, рано чи пізно, інші силовики — сильні цього світу в нинішній Росії — знайдуть спосіб покінчити з Путіним.
Можливо.
Але слід пам’ятати, що ми, ліберальний Захід, – не єдина цільова аудиторія цього театру гангстерів. Є багато інших людей — і в Росії і в усьому світі, хто сприймає це вбивство зовсім по-іншому — як вияв не слабкості, а сили.
Путін хотів убити Пригожина з максимальним ефектом та у визначений ним самий час. Я не думаю, що це був якийсь випадковий збіг, що катастрофа з літаком сталася саме в той момент, коли Путін виступав на саміті БРІКС у Південній Африці – екомічного угруповання, названому по першим літерам країн Бразилії, Росії, Індії, Китаю та Південної Африки, організації, яка тільки що прийняла до своїх лав ще шість країн, включаючи Іран і Саудівську Аравію. Що власне скріплює БРІКС? Скептицизм, а іноді, і несприйняття ідеї — однополярного світу — американського домінування, яке послідувало за Холодною війною. Вони з підозрою ставляться до так званого «Вашингтонського консенсусу».
Серед країн БРІКС є країни які не надто люблять, коли їм бескінечно читають лекції про демократію та права людини. Деякі з них не хочуть нічого чути про рівність та ЛГБТ. Деякі з лідерів за тим столом переймаються своїм майбутнім політичним забуттям, і їм явно чи приховано подобається, як рішуче Путін захищає свою владу. Їм дуже подобається, як він дає щигля США, і як він висміює деякі благочестиві вислови Заходу.
Ці країни також не надто помічають принципову різницю між Москвою та Вашингтоном. Путін підтримує своїх друзів – а це зовсім не те, що можна сказати про нас – глобальний Захід. Наприклад, вони стежили за тим, що сталося з Каддафі в Лівії. Після всього цього підливання в вогонь з боку Великобританії — згадайте угоду, укладену Тоні Блером у наметі в Тріполі, — і далі ми, британці, здали Каддафі, і він зустрів свій жахливий кінець: його витяг натовп у Сірті з каналізації та посадив на кіл
Вони бачили, що сталося в Афганістані, і чого варті західні обіцянки і як ми тікали звідти.
Деякі із цих країн запитують самі себе: а чи не зробить Захід зі мною так само?
Тому вони дивляться на те, як власне Путін поводиться зі своїми партнерами, і мимоволі порівнюють поведінку Заходу з цією постійністю та вірністю своїм обіцянкам.
Візьміть Башара Асада, алеппського м’ясника. Минуло понад десять років відколи США та Британія почали скандувати мантру «Асад повинен піти». Ок, Асад не тільки все ще залишився при владі, в Дамаску, а й, після всіх своїх жорстокостей – в тому числі і — застосування хімічної зброї – повернувся до Ліги арабських держав. Кому він має дякувати за своє виживання? Значною мірою Володимиру Путіну та його готовністі надати російську військову допомогу.
Не дуже дивує, що деякі менш демократично налаштовані держави світу готові надати Путіну презумпцію невинності.
Оскільки він продає їм зброю, не вимагаючи заповнення складних форм щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права. Він готовий відправляти найманців із Вагнеру допомогти придушити ісламських джихадистів та інших противників – і, знову ж таки, без будь-яких питань про методи, які при цьому використовуються. Подивимося правді у очі: він здатний бути корисним у тому, чого ми, Захід, з дуже вагомих причин, не можемо зробити.
Ось чому російський вплив так напрочуд поширений, незважаючи на розмір і стан російської економіки. Якщо цього всього ще недостатньо, то Путін, звичайно ж, може запропонувати багатьом з них ще й нафту і газ, які необхідні їм для підтримки економіки. Все це допомагає поясненню, чому так складно забезпечити дотримання санкцій проти його режиму.
Нам не вдалося поки що ефективно ізолювати російську економіку, і саме тому його клептократичний режим виживає. Очікувана тривалість життя 15-річних чоловіків у Росії знову різко впала, і тепер вона така сама, як і у 15-річного гаїтянця. Незважаючи на всі вуглеводневі багатства Росії, ВВП на душу населення в ній зараз становить близько чверті британського. Росіяни, зараз, схоже, готові все це терпіти.
Путін зберігає свою владу, продаючи нафту і газ тим, хто, як, наприклад, Індія, їх купуватиме, підживлюючи націоналізм і параною свого народу зовнішнім авантюризмом і намагаючись відновити агресіями колишню Радянську імперію.
Тому українська боротьба за свободу має вирішальне значення — і її результат визначить напрямок розвитку світу на десятиліття вперед.
Якщо Путін переможе в Україні, це стане катастрофою для демократії в усьому світі.
Якби Путін переміг, то це стало б виправданням усіх тих, хто каже, що не можна покладатися на Захід, і що вони не підтримуватимуть вас і виконуватимуть свої обіцянки до кінця.
Перемога Путіна насамперед була б моральною гидотою — поразкою вільної, незалежної, демократичної та абсолютно безневинної країни, яку Путін карає саме за те, що вона обрала свободу та демократію.
Цього не повинно статися і не станеться. Так, контрнаступ йде повільніше, ніж деяким хотілося б, але він прогресує; і якщо ця війна нас чомусь і навчила, то це тому, що не можна недооцінювати українців.
Якби ми виявили розсудливість і забезпечили їх усім необхідним на ранніх етапах війни, то зараз вони діяли б швидше. Ми маємо дотримуватись цього підходу, дати їм необхідні кошти — а героїчні українці зроблять усе інше.
Давайте перестанемо зациклюватися на Путіні а не на тому, що може, чи не може з ним статися.
Йдеться не про майбутнє тирана чи про якісь незбагненні трансформації в Кремлі. Йдеться про звільнення доблесної європейської країни.
З люциферіанського падіння Євгена Пригожина, на щастя, є один очевидний висновок. Подивіться на цей літак, що падає, на всіх тих, хто говорить мені, що ми можемо знайти рішення шляхом переговорів, або що ми повинні якимось чином спонукати українців обміняти території на мир. Будь-яка така угода стала б морально огидною після кривавої бійні, влаштованої Путіним. Для Володимира Зеленського це політично неможливо, навіть якби він цього захотів.
Що ще бідьш важливе, то це те, що було б взагалі дурнею довіряти будь яким домовленостям із Путіним – і, власне, ми тільки но отримали цьому переконливий доказ.
Пригожин думав, що він одержав гарантії.
Пригожин думав, що розрулив свої проблеми.
Погляньте на цю угоду зараз. Подивіться на те, що сталося.
Є лише один шлях уперед – це поразка Путіна.
І якнайшвидша перемога України.»
Боріс Джонсон