Агресія Росії проти України – це також перевірка на міцність західних демократій. У наших власних інтересах, щоб українці перемогли. Десять тез після поїздки в зону бойових дій.

Ми щойно повернулися з України, це була наша третя поїздка з початку російського вторгнення. У Києві ми мали політичні переговори та зустрілися з давніми друзями. Ми також були в Харкові, де люди продемонстрували вражаючу волю до самоствердження. Так само як і в багатьох інших регіонах країни. Під час нашого останнього візиту в червні минулого року атмосфера була гнітючою, місто (Харків) було напівпорожнім, військова ситуація нестабільною. Зараз місто знову сповнене життям, навіть якщо не йдеться про нормальну ситуацію — час польоту російських ракет становить 40 секунд. У місті Ізюм ми дізналися, що означає російська окупація: свавілля, масові поховання, тортури, сексуальне насильство. Багато вражень загострили наше уявлення про те, що стоїть на кону — не лише для України, але й для майбутнього Європи.

■ Не будемо ходити навкруги: німецька політика частково відповідальна за цю європейську катастрофу. Починаючи з дружби між Шредером і Путіним і закінчуючи роками правління Меркель до лютого 2022 року, яка применшувала сигнали небезпеки з Москви і надсилала невірні сигнали в бік Кремля. Список можна продовжувати: Мовчання після російського вторгнення в Грузію, збентежене мовчання після масштабної хакерської атаки на німецький Бундестаг, вперті ілюзії щодо «дипломатичного вирішення» після анексії Криму та окупації 20-ти відсотків української території у 2014 році, ігнорування путінських історичних ревізіоністських памфлетів, вперте дотримування «енергетичного партнерства з Росією», знизування плечима щодо російських воєнних злочинів у Сирії – усе це зміцнило Путіна і його оточення у переконанні, що від Німеччини не варто очікувати серйозного опору. Внаслідок імпорту нафти і газу з Росії ми фінансували озброєння режиму, в той час, як на зброю для України було накладено табу, щоб «не провокувати Росію». По суті, ми знизили поріг для російської агресії.

■ Це передісторія. Але результат війни також впливає на нас безпосередньо. Путін атакує не лише Україну, але й трансатлантичний альянс та європейський порядок безпеки. Все, що нам потрібно зробити — це нарешті серйозно поставитися до того, чого вимагало російське керівництво напередодні нападу: переглянути розширення НАТО на схід і повернутися до принципу Ялти — конференції наприкінці Другої світової війни, яка закріпила за Східною Європою радянську сферу впливу. Якщо Захід зараз демонструє свою слабкість, що ж тоді завадить Путіну випробувати НАТО в Балтії, як тільки Росія знову відчує себе військово сильною? Або російський неоімперіалізм в Україні буде зупинений, або наступна війна відбудеться на території НАТО. Польща і країни Балтії це знають.
Повна підтримка України — це не лише питання солідарності. Ця війна зачіпає наші власні інтереси: міжнародне право не повинно поступатися праву кулака; агресивні війни повинні бути оголошені поза законом, а рівний суверенітет усіх держав повинен поважатися; колективна безпека може існувати лише за умови відмови від насильства. Якщо ми виявимося нездатними захистити ці принципи, це заохотить авторитарні режими в усьому світі використовувати насильство як засіб політики. Водночас будь-який успіх Путіна в Україні, навіть незначний, поглибить розколи в трансатлантичному альянсі та всередині ЄС. Режими, які готові до війни, сприймають відмову від конфлікту як слабкість. Мир і безпеку потрібно захищати від них політикою сили.

■ З усього цього випливає наступне: це і наша війна теж. З цього не випливає, що ми повинні відправити Бундесвер в Україну і ризикувати великим протистоянням між Росією і НАТО. Українці готові воювати за нас. Але — це у наших власних інтересах, щоб вони перемогли. Перемога у війні означає захист повної територіальної цілісності та політичного суверенітету України. Переважна більшість українців рішуче налаштована на це, незважаючи на всі жертви, яких вимагає війна. Вони знають, що означає жити під російською окупацією: тиранія, масові поховання, тортури, свавільні арешти, депортації, викорінення української мови та культури. Ніхто не повинен змушувати Україну віддати мільйони людей. І ніхто не повинен змушувати Україну йти на «територіальні поступки», які постійно підривають її безпеку та економічну життєздатність.

■ Чи зможе Україна перемогти у війні, вирішальною мірою залежить від нас самих. Захід має набагато більший економічний, технічний і військовий потенціал порівняно з Росією. Чого бракує, так це політичної волі допомогти Україні перемогти. З усією повагою до наданої підтримки, вона була спрямована на те, щоб Україна утрималася на своїх позиціях великою ціною, але не на перемогу.

■ Політична мета визначає військові засоби. Якщо кінцем цієї війни має стати звільнення окупованих територій і необмежений суверенітет України, Захід повинен якнайшвидше надати всю зброю, необхідну для успішного контрнаступу. Допоки Путін може сподіватися, що Захід виснажить Україну і врешті-решт змусить її піти на «компроміс» з Росією, немає жодних шансів на мир, гідний цієї назви. Постійно повторювана формула про те, що Україна повинна сама вирішити, на які поступки вона готова піти, залишиться порожнім звуком, якщо ми обмежуємо її у військовому плані так, що у неї залишиться лише вибір між війною на виснаження з великими втратами і припиненням вогню, яке закріпить розкол країни. Це було б трагедією для України і руйнівним сигналом далеко за межами Європи.

■ Німецька політика пройшла довгий шлях від початку російського масштабного наступу. Зараз ми є другим за важливістю та обсягом постачальником зброї для України, хоча і значно поступаємося США. Однак наша підтримка сьогодні відповідає принципу «надто мало, надто пізно». Канцлер Німеччини називає це розсудливістю. Насправді ж наша нерішучість призводить до збільшення втрат України. Вона сприяла тому, що Україна не змогла використати імпульс успішного контрнаступу восени 2022 року для звільнення більшої частини своєї території. Це дало Росії час наростити виробництво озброєнь, укріпити лінію фронту і закріпитися за мінними полями. Відновлення суперечок щодо постачання керованих ракет «Таурус» обмежує можливості України атакувати російські бази, склади та шляхи постачання у глибокому російському тилу.

■ Наш страх перед подальшою ескалацією війни тримає Україну в полоні асиметричної війни. Вона зазнає нападу з боку Росії, але повинна мати можливість захищатися лише на своїй території. Однак право на самооборону, гарантоване міжнародним правом, не зупиняється на кордоні країни. Росія розгортає весь звичайний арсенал великої держави; ми вагаємося перед наданням Україні будь-якої нової системи озброєнь, яка б поставила Україну в сильнішу позицію. Замість того, щоб мізкувати над «червоними лініями» Путіна, ми повинні встановити для нього чіткі межі. Кремль повинен знати, що кожна нова ракетна атака, кожна атака на український експорт зерна, кожна атака на постачання енергоносіїв буде зустрінута посиленням підтримки України. Це також охоплює послання: тримайте руки трохи далі від зброї масового знищення. Її застосування матиме руйнівні наслідки для Росії. Це називається стримуванням. Після всіх марних переговорів це єдина мова, яку розуміє Путін.

■ Переговори можуть відбутися лише тоді, коли Москва буде готова поважати повний політичний суверенітет України і вивести свої війська з окупованих територій. Зауважте, це не максимальні вимоги, а мінімальні вимоги міжнародного права та європейського мирного порядку. Будь-який стійкий мир також вимагає притягнення до відповідальності винних у російських воєнних злочинах. Ті, хто розв’язав агресивну війну проти мирного сусіда, не повинні залишитися безкарними. Третім елементом будь-якого врегулювання шляхом переговорів має бути компенсація за руйнування, спричинені Росією в Україні. Заморожені активи російського Центрального банку є заставою, яку можна використати. Необхідно також чітко усвідомлювати, що ані вступ України до ЄС, ані її членство в НАТО не мають піддаватися сумніву і бути предметом переговорів. Росія не має права визначати майбутнє своїх сусідів.

■ Війна Росії проти України — це також перевірка на міцність західних демократій. Майбутні історики розглядатимуть її як ключовий момент для майбутнього Європи і міжнародного порядку. Якщо ми не пройдемо цей тест, ми підведемо не лише Україну. Баланс сил ще більше зміститься на користь авторитарних держав, які бачать «занепадаючий Захід» у занепаді. Ми не повинні робити їм таку послугу. Навпаки, незалежна, вільна Україна може стати точкою опори для демократичних перетворень у всьому регіоні. Це стосується і Росії. Ті, хто не хоче назавжди списати Україну з рахунків, повинні зробити все, щоб російський неоімперіалізм зазнав поразки в Україні. Це передумова для будь-яких змін на краще.

Марілуїзе Бек, ексдепутатка Бундестагу від партії «Союз 90/Зелені», співзасновниця Центру ліберальної сучасності