Саме завдяки ним дітки та їхні батьки можуть спати спокійно.)

1. Мій тато — пілот

 

Іноді я думаю, що ми схожі на риб в акваріумі. Це тому, що ми живемо на самому дні великого повітряного океану. Ви знаєте, що коли піднятися на літаку на максимально можливу для нього висоту, то вдень можна побачити зорі, а Земля буде кругла? А я знаю — мій тато бачить це майже щодня.

Мене звати Максим. Я живу недалеко від Києва, на південь. Точніше, ми живемо вчотирьох. Моя мама Оля, наша бабуся Алла та мій тато, якого звати Степан.

Мій тато — пілот. Він пілотує справжній військовий літак — великий винищувач. Він захищає нашу країну і любить рибалити зі мною на березі ставка.

Зараз я вже підріс, гарно вчуся і все одно марю літаками, як і тоді, коли ще був малим. Та історія ця не про мене, а про мого татка. Про мого татка і його друзів, з якими я добре знайомий. Від них я почув багато крутих історій: про літаки і польоти, про їхні злети і посадки, про тренування і випробування…

Тато з дитинства мріяв літати в небі на літаках, тому одразу після школи поступив у льотне училище, де навчався на відмінно. Потім, коли вже народився я, його перевели у справжню військову академію. Там він теж був найкращим пілотом. Правда, в академії він вчився вже не сам — знайшлася йому компанія.

Є в мого тата двоюрідна сестра, яку звати Ксенія. Вона молодша за татка і дуже завзята й смілива. Вони завжди чубилися між собою, хто з них буде перший в усьому. Тому всі в нашій сім’ї називали її жартома Ксена, як принцесу-воїна. Так це прізвисько й прилипло до неї.

— Я — перша! — любила повторювати вона, коли в чомусь обганяла або перемагала мого тата.

Тож тітонька Ксена, коли побачила, що мій тато хоче стати військовим льотчиком-винищувачем, теж поступила в училище, а згодом в академію. Вона намагалася ні в чому не відставати від мого тата.

Іноді ми з татом, коли я був ще малий, грали у дворі в літачки. Ми розводили руки, неначе крила, та ганялись один за одним, роблячи вигляд, що це повітряний бій з невидимим противником.

Але коли я був малий, я не встигав за своїм татом і загравався настільки, що міг залетіти в інший кут двору біля нашого будинку.

— Не відлітай далеко від мене! — казав мені тато. — Максиме, треба триматися разом! Один літак за другим. Тоді ми переможемо!

— Добре! — погоджувався я.

Та все одно відставав від свого татка, заграючись сам із собою.

— Тримайся мого крила, — казав він, коли я відставав, або “відлітав” убік, у кущі чи на гірку з піском.

Час йшов, мій тато закінчив академію і отримав призначення у військову частину недалеко від нашого будинку. Він літав над Києвом. Це вже були його перші справжні польоти як військового льотчика.

Ксена випустилася з академії разом з татом, та її відправили на інший аеродром, хоч вона літала на такому ж літаку. На вихідні тітонька часто приїздила до нас на своєму крутому японському мотоциклі, який сам був схожий на літак-винищувач. Вона, вдягнена в шкіряну куртку та штані, ставила його у дворі, ховаючи рукавички з обрізаними пальцями в кишеню. 

— Ти така, як і раніше. Хочеш бути схожою на хлопця, — хитала головою моя бабуся. — Так ніколи собі чоловіка не знайдеш.

— Ще треба знайти чоловіка до пари мені, — жартувала до бабусі Ксена, показуючи свої м’язи на руках. — Відлітаю років десять, тоді подумаю.

— Отої! — фиркала бабуся. — А онука буде, коли ти вже на пенсію підеш?

— Алло Пилипівно, я вас так люблю… — Ксена підходила до бабусі, обіймала її лагідно і, ховаючи хитру посмішку, відповідала: — Спочатку мрія, а потім все інше.

— Роби вже швидше свою мрію, — буркотіла бабуся, відгукуючись на Ксенині обійми,

 — а то дітей не встигнеш. Я ще з твоєю мамою поговорю на цю тему.

Ксена навіть катала мене на своєму мотоциклі на невеликій швидкості, хоч моя мама й була не в захваті від цього.

— Йому всього шість років. Вас поліцейський патруль зупинить! — погрожувала мама.

— І де тут патруль у селі? — впевнено відповідала Ксена, запевняючи: — Ми будемо обережні. Обіцяю!

І ми вшивалися накручувати кілометри по стежках та валятися на траві біля ставка.

На відміну від мами я був у захваті від таких поїздок. Справа в тому, що я люблю швидкість, але на всі мої прохання тато казав, що покатати на літаку мене не зможе. І тому, коли я сидів попереду Ксени, а вона притримувала мене під час їзди, я розводив руки, неначе крила літака, і уявляв, що ми летимо в небі.

— Тату, як це, коли ти літаєш над хмарами? — бувало питав я. — Що ти відчуваєш?

— Свободу, легкість, — відповідав він, коли ми рибалили на ставку.

Потім, подумавши, додавав:

— Простір, радість. Неначе літаєш уві сні. Тому іноді хочеться навіть на якусь мить закрити очі. Ти ж літаєш уві сні?

— Звісно. Я ж такий, як ти. Я хочу стати пілотом, — відповідав я в захваті, — бути на тебе схожим.

— Ну, для цього треба гарно вчитися та багато тренуватися, — нагадував він мені.

І я намагався гарно вчитися. Я плавав у басейні як риба, спритно бігав і стрибав. І вірю, що моє бажання рано чи пізно збудеться. Тим більше, що в мене такий класний тато, що ніколи не свариться. А це величезна підтримка на шляху до мрії. І ми всі любимо один одного — мама, тато, моя бабуся Алла та тітонька Ксена. Хоч давня конкуренція між татом та Ксеною і проявлялася в дошкульних жартах, в цілому вони жили дружно.

— Це тому, що ми далеко один від одного і не встигаємо по-справжньому почубитися, — жартував тато.

— Угумс, часу не вистачає, — зі сміхом підтакувала Ксена.

 

2. Другий номер

 

Тато був молодий, коли потрапив у військову частину під Києвом. Він виїжджав рано-вранці, поки я ще спав, а повертався пізно ввечері, коли мені вже треба було після уроків та гулянок з друзями купатися у ванні та лягати спати.

Зате вихідні ми завжди проводили разом. Ми їздили до Києва, де гуляли по місту або йшли в мегамол на каруселі, на яких можна було уявляти, що робиш фігури в небі на справжньому літаку. А ще їли морозиво в кафе, ходили в кіно — я дуже любив цей час!

На своєму військовому аеродромі тато став другим номером у парі з досвідченим пілотом, який літав вже більше двадцяти років. Геннадій Васильович вважався найкращим пілотом частини, його називали Перший. Він сміливо літав уночі, ділився з іншими пілотами численними своїми секретами. Наприклад, як літати над землею, притискаючись до неї настільки, що можна простягнути руку або торкнутися крила його винищувача. Або тренував пілотів виконувати складні фігури вищого пілотажу, які виконуються на межі можливостей літака.

У перший день мовчазний Перший придивився до мого тата, що стояв перед ним у комбінезоні, готовий приступити до завдання.

— Ніякої самодіяльності сьогодні. Бачив у мене мітки на крилах? — він показав на свій винищувач.

— Так точно, пане майоре! — відповів привітно тато.

— Так от, летимо на невеликій швидкості. Тримайся мого крила. Відстань та положення задаю я. Кажу — ти робиш. Не кажу — не робиш. Кажу напрям — тільки за мною, — пояснив майор. — Ми починаємо все спочатку. Щоб перемагати в бою, треба відчувати свого першого. Так буде весь місяць. Тому не розраховуй на самостійні польоти.

Але тато одразу ж проявив характер і в якусь мить у парному польоті обійшов Геннадія Васильовича на віражі, виконавши бочку.

На землі Перший попередив, що це останній раз. Бо інакше буде мій тато літати тільки в їдальні.

— Тобі батько не казав, що не треба лізти поперед нього в пекло? У дитинстві вчився слухатись? — промовив він, надаючи кожному слову такої ваги, неначе воно було зроблене з заліза.

— У мене не було батька, — відповів мій тато. — Я його не пам’ятаю.

— Вибач, я не знав, — спохмурнів Перший і додав уже більш привітно: — Але це не змінює моїх наказів. Ти літаєш місяць за мною. Потім спробуєш сам. Ти повинен відчувати мене, як свою дружину в танці та дітей на колінах.

Тато почав вчитися практично з початку. День за днем, тиждень за тижнем він літав за своїм командиром, виконуючи в деталях усі його накази. Поступово відстань між ними зменшувалась як в повітрі, так і на землі. Вони знайшли багато спільних тем. Наприклад, мою улюблену рибалку…

Мій тато зрозумів, для чого такі яскраві мітки білою фарбою на кінцях крил у Геннадія Васильовича. Вони допомагали, коли молоді пілоти на других номерах тренували польоти над самою землею. Допомагали, коли Перший вчив мого тата літати парою на відстані всього лише в кілька метрів.

Тато це засвоїв і міг вже іноді так близько летіти від свого командира, що достатньо було підняти ліхтар кабіни та спустити на крило філіжанку кави, а потім, нахиливши його, передати на крило Першого. І той би, мабуть, каву підхопив.

Після цього почались тренувальні бої. Тато та дядько Гена, як я його називав у нас у гостях, імітували атаку та контратаку, коли один з винищувачів полював на другий, а другий ухилявся, а потім сам заходив на полювання ззаду, ловлячи перший літак у приціл. Тоді бортовий комп’ютер видавав голосний сигнал, і це вважалось перемогою.

Спритність тата зростала, та все одно Перший був кращим. Хоча й таткові вдавалось іноді його переграти.

— Ти стаєш розумним, а не тільки швидким, — якось зізнався йому з повагою Геннадій Васильович після одного з тренувальних поєдинків, під час перерви за кавою. — Це важливо, як і реакція. Через рік подам тебе на першого номера, якщо все буде добре.

— Не хочу, — сказав тато чесно.

На хвилину запанувала тиша.

Перший підняв брову від здивування:

— Гм, чому?

— МіГ-29 непоганий літак. Та я хочу кращий, у якого більше можливостей для пілотажу. Тому, можливо, переведусь, — відповів мій тато.

— “Непоганий літак”? Цікаво, цікаво… І на що ти переведешся? — запитав удавано спокійно Геннадій Васильович.

— На Су-27.

— Справді? — іронічно перепитав Перший. — І чим він кращий?

— Всім. Електроніка, керування, пілотаж. На ньому можна кобру зробити, — відповів мій тато. — Можна реалізувати більше можливостей. У мене є певні задуми, як змінити тактику та саму техніку польотів.

— Зрозуміло. То ти хочеш зробити кобру? — ще поцікавився Перший.

— Так.

— Добре, ну, про це потім поговоримо. Завтра проведемо ще один “бій”.

Наступного дня все йшло, як у боях перед цим, — до певного моменту. Другий атакував, Перший ухилявся. Аж раптом тато взяв свого командира в приціл і вже був упевнений у перемозі, та зненацька Перший прямо перед ним зробив кобру. Тато від здивування ледь не врізався в літак командира, тоді рвонув униз, зробив віраж, але було пізно — Геннадій Васильович висів за спиною.

— Мінус один! — почув голос командира по зв’язку мій тато.

— Це неможливо, пане майоре! Як ви це зробили?! МіГ-29 не робить таку кобру.

— У мене робить, — спокійно відповів Геннадій Васильович.

— Вражений! А ви навчите?

Майор промовчав, а потім наказав повертатися на базу.

Вже на землі мій тато не відставав від свого командира, вимагаючи навчити і його робити такі складні фігури.

— Колись, може, навчу. Але ти повинен зрозуміти. Можливе зробити може кожен. А ти пробуй зробити неможливе. Прораховуй, думай, тренуй та роби.

— То коли я зможу?.. — знову почав питати тато.

— Степане, завтра ми переходимо на новий рівень. Поки забудь про складні фігури вищого пілотажу. Починаємо літати парою вночі, — ухильно відповів Перший і подивився уважно на мого тата: — Ти тепер мусиш стати нічним привидом. Готовий до такого?

 

3. Нова команда

 

У мого тата все було класно. Він швидко навчався. Вони літали вдень і вночі. Високо в небі, над хмарами, та біля берега моря. Як і раніше, тато закривав на якусь мить очі, відчуваючи політ, як уві сні, коли клав літак на курс.

А от у Ксени через її характер виходило не настільки добре. Літала вона вправно, та сперечалася зі своїм першим номером. Врешті-решт опинилася на новому місці.

Одного дня тато, проходячи біля пункту пропуску в свою військову частину, помітив знайомий спортивний мотоцикл. Біля воріт частини була Ксена, у військовій формі, з рюкзаком за спиною. Вона одразу впізнала свого брата, коли він рушив до неї.

— Привіт, — сказала тітонька Ксена моєму татові. — Візьмете до себе?

— Привіт. А що ти тут робиш? — здивовано запитав він.

— Перевелась за рапортом. Не зійшлась характером зі своїм першим. Не любить він дівчат.

— Може, ти просто хлопців недолюблюєш? — припустив мій тато, намагаючись пожартувати.

Але Ксена не оцінила жарт.

— Ти ще це повтори. Я до тебе, бо розраховую на підтримку, а не глузування. Я — гарний пілот, можу це довести, — фиркнула Ксена гордовито. — Де ваш шеф? Треба документи передати.

— До Геннадія Васильовича, — тато кивнув на будівлю штабу авіабригади. — Я тебе проведу та познайомлю.

Тато привів до свого Першого Ксену, яка відрапортувала йому про свій перевід до нової ескадрильї.

— Зрозуміло, чекали вже на вас, — відповів Перший, розглядаючи документи Ксени. — Характери важкі? — він підняв на мою тітоньку очі.

Дівчина не відповіла.

— Будете літати з Олександром Васильовичем. Він вільний і знає, що робити з характером. Питання?

— Немає, — відповіла серйозно Ксена.

— Тоді Степан познайомить.

Мій тато усміхнувся, коли вони вийшли зі штабу. Настрій у нього був гарний, як завжди, але Ксена здавалася трохи схвильованою.

— Тобі повезло. Олександр Васильович спокійний та впевнений, як бульдозер. Він підготував багато перших. Як і мій шеф.

— Ще подивимось, — відрізала тітонька Ксена, гордо піднявши голову.

Олександр Васильович був років на п’ятнадцять старший за Ксену. Такий же мовчазний, як Перший, але із завжди привітним виразом на обличчі, він здивувався, побачивши перед собою дівчину з короткою темною зачіскою та майже чорними очима, у шкіряній мотоциклетній куртці і з рюкзаком за спиною.

— Я вражений, — промовив він.

— Чим це ви вражені? — з викликом спитала Ксена, готуючись дати гідну відповідь.

— Тим, що мій другий пілот має такі гарні очі й войовничу зачіску, — пояснив він, щиро усміхаючись. — Та ще й, я так розумію, спортивний мотоцикл. Дасте покататися?

Ксена подивилась на підполковника і зашарілася. Вона опустила очі донизу засмутившись.

— Можливо. Та зовнішність не головне не головне, — відповіла Ксена тихо.

— В польотах ні, а в цивільному житті я люблю виглядати гарно і справляти враження. Ви не повірите, крім військової форми, мені дуже личить костюм та краватка, — відповів чемно досвідчений пілот. — Гадаю, ви так само вправно керуватимете важким винищувачем, як і вашим мотоциклом.

— Я постараюсь, пане підполковнику, — пообіцяла Ксена, але щоки її досі пашіли.

Сталося непередбачуване — вони за кілька днів закохалися одне в одного. Вже за тиждень її перший номер запросив Ксену на побачення. І тоді моя тітонька, яка завжди прагнула конкурувати в усьому з чоловіками, надягла справжню літню сукню, щоб вже конкурувати з дівчатами.

— Цю чи цю? — тітонька Ксена того дня переміряла всі сукні моєї мами.

Мама похитала головою, поки Ксена крутилася перед дзеркалом у кімнаті.

— Цю, — мама вибрала для неї темно-синій колір і дала яскраво-біле перлове намисто. — Ти будеш гарною в цьому. Менше кольорів, більше контрасту, що більше відповідає твоєму характеру.

— Я розраховую, ти також будеш чемною дівчинкою, Ксено, — сказала моя бабуся Алла, коли побачила Ксену вже при параді перед побаченням. — Це — шанс!

— Я вмію поводити себе з чоловіками. Бо я розумію їхню психологію, — відповіла Ксена, приміряючи черевики на підборах.

— Зроби так, щоб він не втік, — попросила бабуся.

— Тітонько Алло, мені з ним ще довго літати. Тому не треба, школу я вже закінчила, — Ксена надула щоки та пішла.

— Колись я також мала характер, — звернулася бабуся вже до моєї мами. — І чим все закінчилось? Донечкою. Тут результат мусить бути подібний. Всі наші плани та мрії рано чи пізно завжди будуть закінчуватися сім’єю та будиночком.

Відтоді поза роботою підполковник та зовсім молода лейтенантка завжди ходили під руку один з одним, що значно пом’якшило характер моєї тітоньки. Правда, вона так само літала на своєму мотоциклі по землі, як по небу, і так само носила шкіряну куртку, лише іноді міняючи її на сукню, а штані — на спідницю.

А через три місяці Олександр Васильович просто подарував Ксені каблучку, коли проводжав до дому. Весілля призначили за місяць.

Усе частіше в небі над нашим будинком чулося, як літають дві пари літаків-винищувачів. І два з них, якщо уважно придивитись, помахували крилами, пролітаючи.

 

4. Важкі часи

 

Війна не почалася зненацька. Усі військові до неї готувалися. Вороги хотіли розорити нашу державу, а також повністю знищити нашу мову, віру та історію. Тобто ми хотіли жити своїм життям — вони хотіли нас вбити. Як казала моя бабуся, тут залишається небагато місця для компромісів.

Одного разу мій тато та мама почали збирати речі, лише найнеобхідніше, та вантажити їх у нашу машину. Я не знав, що відбувається, але здогадувався. Мама склала трохи моїх речей, кілька книжок і підручники. Я взяв свій планшет і модель татового літака. Збирала речі й бабуся:

— Треба скласти саме необхідне, — промовляла вона кожні пів години. — Обов’язково документи в одному місці, щоб були під рукою.

— Ми кудись поїдемо? — запитав я.

— Може, поїдемо на кілька днів відпочити, — промовила мама, — до тітоньки Галини в Білу Церкву.

Тої ночі татка не було вдома. А зранку мама дозбирала речі, і ми втрьох з бабусею, віддавши ключі сусідці, збирались рушати на машині. Коли сідали в машину, десь гриміло майже постійно. Я зрозумів — це вибухи. Зовсім поруч почалася війна.

Літаки з татової бази літали так низько та голосно, як ніколи раніше.

— Дивіться! — ми вже сідали в машину, а бабуся, прикривши очі рукою, показала на небо.

Я поглянув у тому напрямку і побачив далеко за сусідськими дахами маленькі куполи.

— То парашути, мам? — я подивився на маму, яка дуже спохмурніла.

— Швидко сідаємо, — наказала вона.

Та нас зупинила сусідка. Як татів літак, вона залетіла в наш двір:

— Куди ви! На виїзді стрілянина! Там бій іде!!!

— Так, усі в будинок. Хутко! — скомандувала мама.

Я ще дивився на небо, спостерігаючи за літаками та парашутистами, як мама просто потягнула мене за руку. Та я встиг побачити великий важкий літак, що скидав той десант. І тут в останній момент щось із ним сталося. У задній частині в того літака сильно вибухнуло, і він, завалившись на бік, почав падати за містом.

У цей момент над ним пролетіли два наших літаки. І один з них помахав крилами.

— Мамо, це Ксена і дядько Сашко! — прокричав я, коли нас вже запхнули в коридор.

Мама швидко кинула на підлогу матрац:

— Сидіть тут.

— Я бачив! Це вона так махає крилами. Вони збили той десант! — не спинявся я в захваті.

— Може, й вони, та з дому не виходимо, — проговорила мама. — Будьте всі тут.

Бабуся сіла біля нас у коридорі.

— Прожила я життя, сімдесят років, і на тобі, — пробубоніла вона. — Чорт би їх всіх позабирав. Нічого, Степан та Ксена з ними розберуться…

Військову частину тата ще вночі підняли в повітря. І це Олександр Васильович збив той важкий літак з ворожим десантом А потім вони збили ще два вертольоти, що летіли обстрілювати наше містечко і не долетіли.

Те, що на нас напали російські фашисти, я зрозумів — всі про це говорили, а татка я побачив не скоро. У той день ми просиділи вдома кілька годин. Моя мама взяла татову рушницю та облаштувалася на кухні, закрила штори і не вмикала світло. Вона заварила собі каву і слухала радіо, де повідомляли про перебіг подій. Я ніколи не бачив маму такою серйозною та зосередженою, як тоді.

До вечора стрілянина стихла, а потім у нашу хвіртку постукали.

— Не бійтеся. Це гвардійці, — сказала мама, виходячи їх зустрічати, і залишила рушницю на столі.

Кремезний військовий і ще двоє солдатів зайшли у двір:

— У вас все добре?

— Так, дякую, — відповіла мама. — Що там? — вона кивнула в бік виїзду з містечка.

— Розбили десант. Не виходьте поки з дому, закрийте вхід. Ми ще відловлюємо залишки росіян. Все буде добре. Вони сюди не доберуться вже завдяки вашим льотчикам.

Літаки з бази того дня перелетіли на новий аеродром у безпечному місці. Ми все ще не могли виїхати на південь, бо дорога була небезпечна. А тато полетів прикривати Київ від повітряної атаки зі своїм командиром.

Сталося так, що коли вони отримали завдання з прикриття наших військ, тато засік два ворожих літаки, які летіли внизу над самим містечком, що було в зоні бойових дій. Коли тато їх побачив, то почав розвертатися для атаки, попередивши свого командира. Ті літаки збиралися бомбардувати місто.

— Та куди ж ти! — закричав по зв’язку Геннадій Васильович. — Тримайся мого крила, я перший заходжу.

— Часу немає! — відповів тато і був правий, бо один з ворожих літаків зненацька скинув бомби просто на будинки під собою, влучивши в кілька з них.

Тато встиг зайти йому в хвіст та вистрілити ракетою. Ракета точно поцілила ворожий літак, він розвалився і впав за містом, а ворожий пілот викинувся з парашутом.

— Є один! — вигукнув мій тато, піднімаючи свій літак вгору, та раптом бортовий індикатор видав сигнал, що інший ворожий літак взяв його на приціл, а потім ще другий сигнал, який сповістив, що таких літаків вже два.

Тато знову рвонув вниз до землі, притискаючись над будинками, але ворог висів на хвості, чекаючи нагоди вистрілити. І в цей момент у татових навушниках прокричав знайомий голос:

— Мінус один, уходь ліворуч!

Тато зреагував миттєво, а коли розвернувся, то побачив, що ворожий літак, який цілив у нього, вже збитий і лежить на землі за містечком.

Перший у цей час кружляв за кілька кілометрів в оточенні одразу трьох ворожих літаків.

— Степане, уходь! Я розберуся! — почув тато голос командира.

— Ми вже тут! — пролунали інші голоси.

Це були дядько Сашко та Ксена. Вони просто з ходу випустили по дві ракети та поцілили одразу два літаки ворога, але коли моя тітонька робила розворот, то ракета ворога підбила її літак у крило. В останню мить вона встигла катапультуватися.

— Ксена стрибнула! Праворуч ще троє! — вигукнув Перший мого тата.

Розвертаючи машину понад самою землею та роблячи гірку, він випустив чергу з гармати в два ворожих літаки, один з яких одразу вибухнув просто в повітрі.

У цей момент наших та ворожих літаків було три на три, але дядько Сашко вже розстріляв всі ракети і почав виходити з бою, а по одній ракеті залишилось тільки в мого тата і в його командира.

— Маневруємо, відходимо! — наказав Геннадій Васильович.

Він притиснувся до землі, розганяючись. Але з трьох ворожих літаків один розвернувся в протилежний бік, той, де на парашуті спускалася Ксена.

— Я Ксену прикрию! — озвався мій тато і рвонув за нею.

— Чорт забирай! — відгукнувся Перший і теж повернув йому на допомогу.

Тато зайшов у хвіст ворожому літаку, що вже цілився з гармати в бік парашута Ксени, вистрілив останньою ракетою і влучив. Літак розлетівся на шматки, перетворившись на вогняну кулю.

— Уходь вгору! — почувся голос командира.

Тато миттєво рвонув штурвал на себе і дав максимальний газ. Літак свічкою здійнявся над містом, а коли зробив віраж, тато позаду побачив збитий літак, що до цього висів у нього на хвості.

— Виходимо! Саничу, Степане, давайте! Тут ще літаки! — скомандував Геннадій Васильович.

Та самому йому вийти було важкувато — він маневрував між іще двома ворожими літаками, які намагалися взяти його в приціл. Мій тато вирішив допомогти, але як? У нього залишилася лише гармата. Те саме було і в дядька Сашка, правда, він був також озброєний реактивними снарядами. Та це не давало особливої переваги.

Тато знову притиснувся до землі, спостерігаючи, як Перший відлітав за місто, відтягуючи за собою винищувачі. Врешті-решт вони відійшли далеко, і в цей момент в один з літаків ворога врізалося одразу два снаряди — це дядько Сашко, розігнавшись до максимальної швидкості, розстріляв у них весь свій боєкомплект та, проштрикнувши хмари, відлетів.

— Мінус один! — почули від нього перший та другий номер.

Тато з командиром зробили віраж, піднявшись вище, але останній літак ворога випустив одразу дві свої ракети. Перший перейшов у піке, а потім одразу вгору, але не встиг відірватися. Ракета ворожого літака підірвалася біля його крила, і винищувач зірвався в штопор.

— Ні!!! Пане майоре, стрибайте! — вигукнув мій тато, розвертаючись до ворога, який включив форсаж і на максимальній швидкості вже зник у хмарах.

Небо стало чисте. Тато пошукав очима свого командира. Винищувач, який спочатку закручувався в штопорі, на секунду вирівнявся, та майже над самою землею з нього виштовхнулось крісло пілота.

 

5. Рятівний мотоцикл

 

Так, дядько Гена врятувався. Він спустився біля дороги за містом, скинув із себе парашут і відстібнув шолом. Перший подивився на небо — мого тата не було видно.

— Будемо сподіватися, що живий, — промовив він вголос, прислухаючись до стрілянини та гуркоту гармат вдалині.

Майор глянув у бік міста — звідти летів вертоліт. Він придивився до нього уважніше — наш чи ворожий? Вертоліт на невеликій швидкості виконував розвороти над містечком, неначе щось вишукував. А помітивши парашут на землі, рушив до нього.

— Ворожий, — визначив Перший.

Вертоліт піднявся вище, намагаючись знайти пілота літака, що впав.

— Цього ще не вистачало, — промовив майор, шукаючи очима місце, де заховатися, аж раптом почув приглушене ревіння — по дорозі просто на нього на швидкості, в пилюці мчав спортивний мотоцикл.

— Привіт, чувак! — Ксена з гуркотом зупинилась біля командира. — До бази підкинути?!

— Де ти це взяла? — майор застрибнув ззаду на мотоцикл, і Ксена рвонула з місця, хутко набираючи швидкість.

— Знайшла на майданчику перед супермаркетом!

Вертоліт підлетів до парашута, де вже нікого не було, а потім рушив за мотоциклом. Ворожий пілот був упевнений, що його ціль і є цей мотоцикл. Він випустив першу чергу з гармати…

— Тримайся! — Ксена зістрибнула з дороги на стежинку на узбіччі саме вчасно — черга з гармати пройшла мимо, а вертоліт, пролетівши вперед, почав розвертатися.

Ксена, дивлячись перед собою, побачила вертоліт прямо на зустрічному курсі. На якусь мить їй навіть здалося, що вони з пілотом ворожого вертольоту дивляться в очі один одному, та це тривало недовго.

Бо як тільки пілот вертольоту прицілився в мотоцикл Ксени і Першого, щось пішло не так. Кілька снарядів врізалося в борт вертольоту — він закрутився і впав біля дороги, вибухнувши! А над головою в мотоциклістів низько пролетів винищувач, помахавши крилами.

— Це мій братик! — вигукнула радісно Ксена. — Вау!!!

Вона підняла стиснутий кулак над головою, а потім привітно помахала літаку на прощання у відповідь.

Вони виграли цей бій.

Уся команда пілотів зібралась на новій базі вже ввечері. Правда, з чотирьох літаків було лише два. Зате всі друзі мого тата і Ксени були живі й здорові і горіли бажанням знову злетіти на літаках, ставши до бою.

— Ну що ж, — командир авіабригади передивився звіти військових і підсумував: — Загалом чотири збитих літаки, можливо п’ять, проти двох. Плюс вертоліт. Усі пілоти живі. Ще й… мотоцикл. Який треба повернути. Непогано…

— Повернемо, — впевнено пообіцяла Ксена.

— От ви цим і займетесь, а ви, Геннадію Васильовичу, беріть літак з резерву і завтра на нічне патрулювання з другим номером. Тримати небо над Києвом.

— Так точно!

— А я? — запитала Ксена.

— Що — я? — підвів на неї очі генерал.

— Коли я отримаю літак? — запитала Ксена.

— Поки віддайте мотоцикл господарям. А потім у резерв. Літаків не вистачає, з’явиться — полетите.

— Ясно, — засумувала моя тітонька.

— Не хвилюйтеся, навмисно на землі я вас тримати не буду.

Пілоти вийшли з польового штабу, але Перший показав на невеличку кав’ярню, яку розгорнули для військових волонтери:

— Ну що, з мене для всіх кава.

— І пачка цигарок, — додав дядько Сашко, — але це можна потім.

За кавою розговорились. Спочатку розібрали бій та всі події, збуджено розповідаючи один одному подробиці. Потім тема стала трохи іншою — про найближче майбутнє і війну. Найбільше підбадьорювали Ксену, яка залишилася поки без літака.

— Нічого, може щось з’явиться сьогодні-завтра, таких пілотів, як ти, небагато. Тому виділять у першу чергу, — запевнив її наречений. — А поки я політаю за тебе.

— Я твій другий номер, — відповіла Ксена, — так неправильно. Ще сподобається літати без мене.

— Ну так і повернешся на другий номер. Ми місто врятували, а це головне. І, до речі, буде час підготуватись до весілля.

— Та ну тебе! — штурхнула його в плече кулаком Ксена.

— Закінчиться війна, візьму відпустку місяців на два. І поїду вже врешті-решт відпочити, — замріявся Перший, всівшись на лавці, неначе на дивані перед телевізором, і споглядаючи, як тягнуть винищувач дядька Сашка до паливозаправника.

— І куди поїдете? — запитала Ксена.

— Мріяв все життя в Японію, — звірився він.

— О — я теж! — зізналася Ксена. — Я з вами!

— Ну тоді і я, бо тебе одну не відпущу! А то знову якийсь мотоцикл поцупиш, — приєднався до розмови дядько Сашко. — Буде весільна подорож.

— Ти ще не бачив японських байкерів! Це — бімба! — віджартувалася Ксена і подивилася на свого старшого двоюрідного брата: — А ти, Степанку?

— Я? — мій тато задумався. — Я обіцяв звозити дружину в Венецію колись. Ех-х, як вони там зараз?

— Ну, я тобі взагалі дякую, Степанку, що ти нас з Ксеною врятував, тому куплю квиток до Венеції та назад, як буде нагода, — пообіцяв Геннадій Васильович.

— Краще покажіть, як кобру робити на МіГ-29, — попросив мій тато.

— Якось покажу, як буде нагода. Та давай трохи хоч все заспокоїться. Треба робити неможливе, але бажано його робити, коли є час та натхнення. Рекорди та перемоги — це холодна страва та складна підготовка, — відповів командир.

Тато передзвонив нам вже пізно ввечері і сказав, що з ним усе добре. Ми з мамою та бабусею залишалися вдома, бо дорога на Білу Церкву ще була небезпечною. Поговоривши з татом, мама передала трубку мені.

— Привіт, тату. Як ти там?

— Привіт, Максе, дуже добре. А ти?

— Я — чудово! Ми тут всіх ворогів розбили! — захоплено вигукнув я.

— Ми? — перепитав тато, мабуть приховуючи посмішку.

— Ну так, ми — це військові та тероборона. Кажуть, вже всіх переловили, — я гордо доповів татові, неначе це моя власна заслуга.

— Зрозуміло, — тато розсміявся в телефон. — Ну то добре, але обов’язково слухайся маму та сам нікуди не ходи. Я буду ще занятий якийсь час, поки не зможу приїхати до вас.

— Розумію. Треба розбити росіян?

— Так, треба розбити росіян, але як буде можливість, то ми з тобою ще політаємо у дворі, — пообіцяв тато, — як колись. І порибалимо.

— І з тітонькою Ксеною я покатаюсь?

— І з тітонькою Ксеною покатаєшся. І ще, слухай…

— Так, тату, — я став уважніший.

— Я тебе дуже люблю.

Я одразу відповів, бо це було щиро:

— І я тебе також, тату. І так за тобою скучив…

Тато на хвилинку змовк, а потів продовжив:

— Звісно, синку, я теж, але зараз ми з Ксеною захищаємо наш будинок, нашу державу.

— Може, й весь світ? — припустив я.

— Може. От як захистимо, то я знову буду вдома, як раніше. Кожного вечора.

— І з дядьком Сашком?

— Так.

— А це скоро? Ну, все закінчиться і ми переможемо? — з надією запитав я.

— Скоро, але не завтра чи післязавтра. Треба почекати.

— Добре, — зітхнув я.

— Я хочу, щоб ти гарно вчився, допомагав мамі — їй зараз з бабусею буде важкувато, — продовжив мій тато.

— Я обіцяю! Ти зможеш мною пишатися, — пообіцяв я впевнено і додав: — Тату, я все ще хочу стати пілотом, як і ти. Це так круто — захищати світ. Як Супермен чи Людина-павук.

— Чудово!

Мені здалося, що мій тато десь там далеко на тому кінці цієї телефонної лінії знову усміхається. Тому я й сам усміхнувся в телефон.

Ми попрощалися, але я ще довго думав про татка, лежачи в ліжку і вдивляючись у зоряне небо. Десь там був мій тато серед цих зірок та його друзі, що літали поруч. І всі вони, як янголи, закривали в ту мить наше містечко від ворожих бомб і ракет.

 

6. Важливе завдання

 

Наступні дні тато з напарником патрулювали Київ вночі, а іноді вдень. Вони вважалися найкращими пілотами. Перший збив ще два ворожих літаки вже на новому винищувачі і два вертольоти. Війна тоді підійшла зовсім близько до нашого будинку, але не захопила його.

Тато літав вже три чи чотири тижні, виконуючи бойові завдання. Наші настільки зненацька з’являлися над ворожими літаками, що в Києві заговорили про “привида” — пілота, якого так бояться всі рашисти, що вже й не потикаються в небо над столицею.

І це було схоже на правду, бо не тільки Геннадій Васильович чи мій тато нищили ворога, але й уся авіаційна бригада захищала Київ і навколишні містечка й села від ворогів. Їх ставало все менше, а блакитне небо України було все чистішим. Тато, як і раніше, коли літав над хмарами, то на мить закривав очі, відчуваючи себе, мов у дитячому сні.

Коли я сумував за татом, у мене теж з’являлися сни, де я літав над хмарами під яскравим сонцем, часто ми були там разом. А одного разу ми всі були в літаках. Я, мій татко, дядько Сашко, тітонька Ксена, а десь попереду нас вів Перший — Геннадій Васильович.

І в тому небі ніколи не було ворогів. Воно було чисте й блакитне, а внизу — мальовнича зелена Україна, покрита полями і квітучими садами зі ставочками. І десь там на березі ставочка в нашому садку були моя мама та бабуся Алла. У тому сні наші літаки були новенькі та блискучі. У тому сні в якийсь момент мій тато підняв ліхтар літака і його не зірвало вітром, як це могло би статися насправді. А потім він розвів у сторони руки, відпустивши штурвал.

— Тримайся мого крила, — промовив він.

Так, таке буває тільки уві сні. Його літак летів сам над хмарами, а тато усміхався з заплющеними очима. Вітер, що набігав на нас, був теплий і легкий. Я закрив очі, відпустив штурвал літака та вхопив долонями яскравий сонячний потік. І мені не хотілося прокидатися.

Через деякий час мій тато та Геннадій Васильович отримали важливе завдання — прикривати наступ наших військ. Сталося це далеко від Києва. Ворог під столицею на той час був розбитий, і жоден ворожий літак не залітав до нас. Наші військові частіше вилітали на завдання на Схід та Південь.

Того разу ворожі бомбардувальники хотіли атакувати наших військових, щоб зірвати наступ. Тому тато з Першим, а також Ксена з дядьком Сашком отримали завдання їх виручити і звільнити небо в тому районі.

— Завдання важке, — сказав посивілий командир авіабригади, — у ворога багато літаків, і ще там є ворожий протиповітряний захист на землі. Вас можуть атакувати ракетами з захопленої території. Будьте обережні та майте на увазі, треба чітко триматися дистанції, враховуючи можливі обстріли.

— Ми впораємось, — відповів за всіх Перший.

Наші воїни швидко рушили до своїх літаків, отримавши завдання. Ксена вже теж сідала у свій новий літак.

— Гарного нам неба, хлопці. Розіб’ємо їх, — впевнено промовила моя тітонька.

Вони довго летіли над самою землею, зберігаючи тишу, намагаючись бути непомітними, як справжні “привиди Києва”. Тато, його командир і всі інші ледь не чіпляли дахи домівок та проводи на стовпах. Але вся зброя, ракети та гармати, були напоготові, щоб будь-якої миті дати відсіч.

Коли вони підлітали до місця виконання завдання, ворожі літаки вже заходили на бомбардування наших позицій, тож “привиди Києва” з’явилися саме вчасно. Вороги одразу розбіглися навсібіч, як миші, втративши половину бомбардувальників після ракетної атаки українських винищувачів.

Ксена саме погналася за одним з ворожих літаків, що панічно тікав на окуповану територію, як її бортовий комп’ютер видав сигнал, що на неї націлено ракету. Вона круто розвернула літак назад і до землі, пролетівши просто над головами наших військових.

— Це ракети з землі! — почувся голос Геннадія Васильовича. — Їхні наземні ракети зовсім поруч!

Ксені вдалося відірватися від випущеної ракети, яка пролетіла мимо. Тої ж миті з’явилися винищувачі ворога і зав’язався повітряний бій. Літаків ворога прилетіло вдвічі більше за наших, та пілоти мужньо з ними билися. Нашим льотчикам вдалося відтягти на себе цю армаду, заманивши на нашу територію, де вже наша ППО з землі підбила два ворожих літаки, але потім довелося знову повернутися, бо з’явилися кілька ворожих вертольотів, що стріляли по наших позиціях.

— Близько не підходимо, їх прикривають з землі! — попередив Перший. — Стріляйте ракетами з відстані, на гарматний постріл наближатися забороняю!

Розстрілявши всі ракети і вразивши два вертольоти, наші воїни отримали наказ повертатися на базу. Але мій тато не витримав і пішов в атаку, небезпечно наблизившись. Він збив один вертоліт, коли його бортовий комп’ютер теж видав сигнал попередження — ворог випустив по ньому ракету з захопленої території. Тато рвонув у віражі над землею назад, намагаючись відірватись від неї, та почув у шоломофоні голос командира:

— Я прикрию, Степане!

Перший зненацька з’явився в нього за спиною, закриваючи його літак своїм літаком.

— Перший, я сам! — відповів мій тато, розуміючи, що його командир робить дуже ризикований маневр, наражаючи себе на небезпеку.

— Ти хотів побачити кобру? Дивись, синку! — Геннадій Васильович відвів літак убік так, щоб ракета, захопивши його в свій приціл, теж рушила за ним.

А потім, коли ракета була зовсім поруч, він задер ніс винищувача вгору, майже зупинившись у повітрі. Це тривало не більше двох чи трьох секунд, а потім, включивши двигуни на форсаж, майор свічкою піднявся вгору. Ракета пролетіла мимо, загубивши літак.

— Вау! Крутяк! — вигукнула Ксена.

“Це неможливо”, — сказав сам собі мій тато.

— Дядьку — ви супер! — прокричав він командиру.

— На сьогодні все! Додому, я за вами! — Геннадій Васильович зробив глибокий віраж, розвернувся, але не встиг приєднатися до інших. Бо ворожих ракет, на жаль, було дві.

Друга ракета спіймала винищувач Першого в кінці віражу — він не зміг від неї відірватися.

 

7. “Ти — Перший”

 

Перший загинув. Одразу десь заговорили й про те, що загинув той самий Привид Києва, який збив багато ворожих літаків і захистив місто від бомбардувань.

В авіабригаді всі були засмучені, але найбільше мій тато. Бо він вважав, що це сталося через нього. Якби він не повів себе самовпевнено, на базу повернулися б усі пілоти. Їх залишилось троє друзів: дядько Сашко, Ксена і він. Але мій тато не почував себе поряд з ними як раніше.

Командир частини два дні не чіпав мого тата, розуміючи, що треба час, поки мине це болюче відчуття втрати. Потім викликав у штаб військової частини. Мій тато прийшов після вже другого вильоту за той день, втомлений і похмурий. Несподіванкою для нього стала присутність у кабінеті командира авіабригади Ксени та її першого номера й нареченого — дядька Сашка.

— Степане, я розумію це все, тобі важко. Але ти точно ні в чому не винен. Ви вправно виконали завдання. Наші ЗСУ завершили успішно ту операцію. Геннадій Васильович загинув не дарма, — розпочав свою промову командир. — Ти сильний, мужній пілот. Тому — тримайся і не засуджуй себе або інших. Бо це війна, і на війні найкращі теж гинуть. Але Перший навчив тебе всьому, що знав сам. Ти тепер у своїй двійці — перший.

— Я залишився в двійці один. Як я можу бути першим? — відповів засмучено мій тато.

— Будеш Першим — це наказ. Ми з тобою, і ми в тебе віримо. Є ще багато роботи, — відрізав генерал, але продовжив м’якше: — У нас поповнення, новий льотчик, що буде літати другим номером. Але він полетить не з тобою.

— Не зі мною? — тато підняв очі на генерала. — А хто тоді буде в мене?

— Я! — відповіла голосно і впевнено Ксена. — Брате, я написала рапорт. Пан генерал підписав. Я тепер твій номер два. І я дуже прошу тебе про це, бо для мене честь бути поряд з тобою. Я завжди поряд з тобою буду! І була! Навіть коли ми один одного тягали за чуби в дитинстві.

— А хто ж тоді буде з Сашком… гм… Олександром Васильовичем? — запитав невпевнено мій тато.

— Ось новий пілот і буде в мене другим номером, — повідомив дядько Сашко. — Хлопець вправний, вже збив літак ворога. Тому я знаю — все буде добре. А якщо Ксена літатиме поряд із тобою, то я спокійний за тебе ще більше, ніж за себе.

— То ти погоджуєшся? — запитав генерал.

— Ви підписали вже рапорт, — відповів мій тато. — Тож це наказ.

Він кілька секунд промовчав, а потім додав:

— Насправді давно хотів політати разом з тобою в парі, сестричко.

— Дякую, — Ксена одразу повеселішала і продовжила: — А ще така справа… Може, краще ти, Сашку? — вона подивилася на свого нареченого.

— Ще тиждень назад вирішили… — почав розмову дядько Сашко. — Ну, загалом, тут військовий капелан є в нас до неділі. Тобто ми з Ксеною одружуємось. Бо не можна вже відкладати. Ми запрошуємо тебе в суботу в місто.

— Добре, дякую, — відповів тато, вперше усміхнувшись.

Він потиснув руку дядькові Сашку, а Ксену обійняв, на мить зустрівшись поглядом з нею:

— Ну, будь щаслива і тримайся крила свого першого. На землі ж так само — політ удвох крилом до крила.

— І це правда! Буду! — зблиснула очима Ксена.

— Але в мене ще не все, — генерал вийшов з-за столу і відкрив шафу біля вікна.

Він дістав кілька шевронів.

— Ми в нашому штабі вирішили і отримали на це добро від керівництва Військово-Повітряних сил України. Тепер вже офіційно, — він передав шеврони трьом друзям.

Тато роздивився — на шевроні був намальований літак, саме такий тип літаків, на яких вони літали, а внизу великими буквами написано: “The Ghost of Kyiv” — “Привид Києва”.

— Чому так? — запитала здивована Ксена.

— Чому? — командир авіабригади задумався, а тоді відповів: — Знаєте що, хлопці та дівчата, ви це заслужили. Ви заслужили, щоб кожен з вас був тим Привидом Києва, про якого стільки чуток.

— Але ж Геннадій був найкращим, — заперечив дядько Сашко.

— Воно-то так, та ви всі гарні пілоти. Ви всі найкращі і робите все можливе й неможливе, як сказав би Геннадій Васильович, щоб ворог не міг безкарно літати в нашому небі. Тому кожен з вас є справжнім Привидом Києва, — пояснив генерал. — Ви всі сміливі, вірні присязі й налаштовані перемагати. А вороги повинні знати, що Привид Києва ніколи не загине, і боятися вас як вогню, бо ми всі на стороні правди і ми сильніші! Ви маєте носити це звання з гідністю та честю і просто робити свою роботу! А робота ваша — захищати мирне небо і людей під ним.

Генерал закінчив свою промову вже ледь чутно, а після паузи подивився на своїх пілотів, чекаючи їхньої відповіді.

— Дякуємо, пане генерале! — підполковник, котрого я називаю дядьком Сашком, віддав честь, а слідом за ним і мій тато, і Ксена.

— Ми обіцяємо!.. Ми обіцяємо гідно захищати це звання! Звання Привидів Києва, — додав мій тато.

— Все своє життя! — приєдналася Ксена.

 

Кінець першої частини