Нещодавній виступ президента США Джо Байдена в Овальному кабінеті став ключовим моментом у конкуренції між Америкою та її союзниками, що збільшується, з одного боку, і віссю диктатур, що об’єднуються навколо Росії, Китаю, Ірану та Північної Кореї, з іншого.
Мова фактично об’єднала війну в Україні та ширшу війну, що назріває на Близькому Сході, у два театри одного й того самого конфлікту. І якщо «Хезболла» тепер теж нападе, це надасть США та їхнім союзникам театр військових дій, що значно розширився, що знову виснажить військові ресурси.
У той же час Тайвань, схоже, з більшою ймовірністю стане третьою сферою конфлікту в найближчі кілька років, а можливо, навіть раніше. А Пекін масштабно нарощує свою армію: флот Народно-визвольної армії вже чисельно перевершує ВМС США, яке сухопутні і ядерні сили швидко зростають.
Тим часом, незалежно від того, як довго триватиме війна в Україні, Росія зайнята розширенням виробництва бронетехніки, включно з відновленням пошкодженої техніки з поля бою, одночасно використовуючи систему виробництва воєнного часу у себе вдома. Москва показала, що розуміє маси; і за півтора року російська армія тепер здатна воювати і мобілізуватися одночасно, з метою розширити свої ряди до 1,5 мільйонів чоловік.
Простіше кажучи, противники Америки готуються до війни. Проте у Вашингтоні дебати з національної безпеки рідко починаються з фундаментального визнання того, що Китай і Росія будують свої збройні сили не для стримування, а для нападу. Тепер це має стати відправною точкою кожної розмови про витрати США та їхніх союзників на оборону.
Величезні витрати на зброю, боєприпаси та людські життя в Україні мають стати тривожним сигналом. І США необхідно почати задаватися питанням, чи відповідає їхня модель повністю добровільних сил задачі створення необхідного їм військового потенціалу, особливо коли йдеться про підготовлені резерви.
Але це проблема не лише США — модель професійних добровольчих сил почала домінувати на Заході. А з огляду на нові реалії, з якими ми стикаємося в Європі та Азії, настав час переосмислити. Ми повинні визнати, що нинішня кількість чоловіків та жінок у військовій формі просто не відповідає цьому завданню. Армії, флоти та військово-повітряні сили Заходу просто надто малі, щоб реагувати як в Атлантичному, так і в Тихоокеанському регіоні — двох взаємозалежних театрах воєнних дій, які визначатимуть результат будь-якого майбутнього глобального конфлікту.
Рішенням тут є не «поворот до Азії», а відновлення західних сил із необхідним скороченням резервів. По суті, у цьому все більш нестабільному світі дуже важливо, щоб США збільшили свої витрати на оборону і переосмислили, на що вони витрачають гроші і як вони генерують свої сили.
І Китай, і Росія, а тепер все частіше й Іран спростували уявлення про те, що мирна конкуренція виявлятиметься в глобалізованих економічних рамках, і Вашингтону необхідно усвідомити цю реальність.
Стримування в Європі та Азії потребує постійного розміщення, а не ротаційної присутності, яка була тимчасовим заходом, що дозволяє уникнути важкого вибору. Якщо НАТО хоче вижити як життєздатний альянс, стримування та колективна територіальна оборона в Європі мають стати новим фокусом.
Крім того, в Азії двосторонні гарантії безпеки та регіональні зусилля щодо стабілізації регіону мають бути підкріплені розгортанням військ США та їх союзників. Оскільки ми вступаємо в період затяжної системної нестабільності, збереження цих двох регіональних балансів від краху в повномасштабну війну великих держав буде вирішальним чинником між світом і ширшим конфліктом, який може перерости у глобальну пожежу.
Для цього Америці необхідно переглянути те, як вона нарощує свої збройні сили та зброю. Показовий приклад: минулого року армія США недоотримала набір на 25 відсотків, а цього року набір знову не досяг мети. Військово-морський флот також не зміг досягти своїх цілей за набором персоналу, і комплектування кораблів США стає дедалі складнішим завданням.
Таким чином США необхідно вийти за рамки своїх нинішніх реактивних заяв про «захист порядку, заснованого на правилах» і донести до громадськості, що дійсно поставлено на карту. Йому необхідно перестати говорити про «конкуренцію великих держав» і натомість поставити запитання, як насправді буде виглядати «перемога» у цьому конфлікті між демократіями та диктатурами; як виглядатиме геостратегічна карта, що відповідає її інтересам та інтересам інших демократій.
США також мають вирішити, які геополітичні центри мають вирішальне значення для їхньої внутрішньої безпеки та подальшого процвітання їхніх громадян. Йому необхідно повернути пріоритети національної безпеки у процес прийняття рішень у галузі економічної політики, наново вивчивши те, що знали попередні покоління, а ми, здається, забули за останні 30 років, — що не можна залежати від свого супротивника у питаннях, необхідних для підтримки суспільства, а потім розраховувати на перемогу, якщо противник вирішить розпочати війну. Відновлення критично важливих ланцюжків поставок та створення резервів у нашій системі постачання за допомогою «підтримки друзів» більше не є питанням повторного обговорення глобалізації. Це життєво важливий пріоритет національної безпеки як для США, так і для їхніх союзників.
Якщо США будуть змушені розпочати війну, у них не буде часу компенсувати недоліки або накопичувати запаси зброї та боєприпасів. Уроки, які слід винести з досвіду України, а тепер і Ізраїлю, полягають у тому, що США та їхні союзники мають переглянути структуру своїх збройних сил, щоб мати можливість виставити на озброєння великі сили необхідної маси — якщо цього вимагатиме надзвичайна ситуація в країні.
Нам потрібне нове почуття терміновості щодо загрози, з якою ми зіткнулися, і нам треба діяти зараз.
Эндрю А. Михта — старший научный сотрудник и директор Стратегической инициативы Скоукрофта в Атлантическом совете США.
Переклад — Віталій Рождаєв
Leave a Reply